Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

Адамек, коли вони прилягли за кущем, звідки добре видно було татарів, які підбиралися до млина.

— Йому зараз дуже погано… Я мушу бути біля нього.

— У мене серце обливається кров’ю, коли ви до речі й не до речі говорите про пана Петра.

— Його поранено отруйною стрілою. Йому погано! — скрикнула Марійка. — Він може не дожити до вечора!

— А, стріла — то кепсько. Пробачте мені. Я засліплений вами і тому думаю тільки про свій інтерес. Але коли так, то будемо поспішати… Тільки, холеро ясна, як?

Гаспареоне стояв на кручі неподалік греблі й спостерігав за боєм. Біля нього сидів на коні Кадир і, пощипуючи борідку, похмуро дивився на те, що відбувається навколо. Кадир думав…

З того боку, де нещодавно гримнуло вдруге з гармати, мчали два вершники. «Напевне, везуть, нарешті, добру новину, — подумав Гаспареоне. — Може, вони саме там, біля гармати, піймали Ях’ю?»

Та вершники принесли вість про те, що майже всі їхні воїни полягли під вогнем гармати, тільки двоє їх лишилося, і вони не знають, що робити далі. Здається, одного гяура вбито…

Гаспареоне вихопив шаблюку, щоб зняти голови цих боягузів, та Кадир, навіть не дивлячись у бік головного агента таємної дефтерхани, вибив зброю з руки баші в одязі фаранга.

— Я й так маю мало людей, — відрізав він.

— Так нехай вони йдуть на оті мури! — закипів Гаспареоне. — Мені не потрібні їхні голови! Мені потрібна голова самозванця Ях’ї!

— Там стріляють, — лаконічно повідомив Кадир.

— От нехай оці два боягузи й біжать через греблю! П’ятдесят кроків під кулями, а далі… А далі гяури їх не зможуть влучити, там не прострілюється.

Кадир підкликав до себе двох вершників і наказав мчати через греблю, а там лізти на дах млина і розбирати покрівлю, щоб зав’язати бій всередині.

Вершники підкорились. Ось їхні коні спустилися з кручі. У млині — тиша. Ось вони уже помчали греблею. Пролунало кілька пострілів. «Ну, а що я казав?» — подумав сеньйор Гаспареоне.

Ось уже вершники у мертвому просторі.

Кадир дав наказ приготуватися до атаки на млин. Татари висунулися з-за каміння, готові кинутися в бій. Ще якась хвилина — і почнеться!

Та саме в цю мить, коли обидва вершники, залишивши своїх коней, вилізли на покрівлю млина, пролунали один за одним три постріли. І ординці покотилися вниз.

— Тьфу! — розлютився Кадир. — Це хто сказав, що не прострілюється?

— Це стріляли не з млина, — збентежено відповів Гаспареоне.

— Вельмишановний баші! — гукнув Кадир, бризкаючи слиною. — То скільки ж їх тут, отих ваших гяурів? Четверо чи сорок? На Турлі — вони, біля церкви — вони, у млині — вони, в кущах — вони! Я втрачаю своїх людей, але поки що біля моїх ніг — жодної гяурської голови!

Кадир обернувся до своїх воїнів і довго протяжно вилаявся по-татарськи. А під кінець наказав:

— Атака скасовується!

— Ти що? — здивувався Гаспареоне.

— Нічого! Треба думати… Інакше тут усі поляжуть.

— Гей, ви, гяури! — почувся крик знадвору. — Припиніть стрілянину! Будемо розмовляти!

— Які ще можуть бути розмови? — сплюнув убік Йован.

— Гей, гяури! Хай вийде людина від вас і порозмовляє з нами! — знову почулося знадвору.

— Я з ними не говоритиму! — відрізав Йован. — Я з ними говоритиму тільки з пістоля.

— Я говоритиму! — мовив Петро і з зусиллям відірвався од стіни.

— Вони вб’ють тебе!

— Не вб’ють, — заперечливо мотнув головою Петро. — Тільки тримайте їх на прицілі. Якщо вони хочуть переговорів, значить, у них кепські справи. — І до Йована: — Гукни, щоб їхня людина вийшла до каменю, що кроків за п’ятдесят від млина — ми згодні поговорити!

За кілька хвилин біля каменю стояв сеньйор Гаспареоне.

— Тримайте його на прицілі з двох боків, — наказав Петро.

Йован і Джузеппе націлилися з пістолів, а Петро, з допомогою Олександра відчинивши двері, вийшов назовні.

Йти було важко — не тому, що страшно підставляти груди під стрілу, а тому, що боліло все тіло й хитало, мов п’яного.

Не доходячи кільканадцяти кроків, Скрипник зупинився і глухо спитав:

— Ну? Чого треба?

— Мені треба одного чоловіка з вашого загону, — відповів сеньйор Гаспареоне. — Він однак ось-ось умре… Дасте мені його живого — матимете життя і золото.

— Так кого ж вам треба?

— Султана Ях’ю.

— Не знаю такого.

— Ви все знаєте… Гаразд, хай буде інакше: мені потрібен граф Олександр Чорногорський, так по-вашому?

— Ще що треба?

— Більше нічого. Ви нам — Ях’ю, ми вам — життя!

— Багато просиш — мало даєш, Кемалю Сусе!

— Я не знаю ніякого Суса.

— Зате я знаю, — упевнено відповів Скрипник. — Я тобі пропоную інше: забирайся звідси, та швидше, тоді житимеш рік чи два, поки не потрапиш мені до рук!

— Він поранений отруєною стрілою, як Сагайдачний. Йому не жити! Ти що — хочеш привезти в Київ його труп? Навіщо?

— Ніхто в нас не поранений, усі цілі, а от у тебе дві третини вояків уже мертві.

— Мені корчмар Лейба сказав, що Ях’я поранений!

— І ти послухав?

— Через півгодини прийде підмога, і тоді інакше поговоримо!

— Не буде підмоги, — упевнено сказав Петро.

— Чому так думаєш?

— Лейба сказав…

І, повернувшись спиною до Гаспареоне, Петро повільно пішов до млина. Щось йому той шпигун іще кричав, але Петро не чув, думаючи тільки про одне: «Дійти, дійти…»

Він уже доходив до млина, коли відчув: падає… Його підхопили чиїсь руки. Це була Марійка, яка вискочила з-за млина.

— Ага! Це ти здихаєш від стріли! — зареготав сеньйор Гаспареоне. І враз замовк: просто на нього з двома пістолями йшов пан Адамек.

— Стріляйте! — несамовито вигукнув сеньйор Гаспареоне.

Засвистіли стріли, і пан Адамек упав, обливаючись кров’ю. Гаспареоне ще хотів підбігти до нього, щоб добити, та раптом почув крик Кадира:

— Касапчі!

Так, це були «касапчі» — росіяни! Це мчали на прудких конях донські козаки Єфтимія Петруніна, і поряд з отаманом скакав на коні Яремко Ціпурина.

Татари кинулися врозсип, вони дерлися на кручу — до своїх коней, та козаки були вже близько. Вже гула земля під копитами дончаків, і знали ординці, що врятуватися не вдасться.

Тоді просто з кручі стрибнув Кадир і підхопив на коня сеньйора Гаспареоне. Він полишив і своїх воїнів, і мурзу Ризу, якому через хвилину козаки знесуть голову, але кинувся рятувати сеньйора в одязі фаранга.

Його прудконогий кінь прогримів копитами по греблі, вихопився на круту гору і помчав у степ, несучи на собі двох вершників.

За півгодини коневі полегшає — на його спині їхатиме лише один вершник: сеньйор Гаспареоне, оговтавшись після першого переляку, тихцем вийме ножа і зажене