Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

Кадирові в спину. А сам рушить до Дністра, щоб шукати собі нових воїнів чи спільників — завдання таємної дефтерхани Баба-Алі треба виконувати. Інакше — голова з пліч.

Частина друга

Розділ перший, що оповідає про те, як один гяур хотів осквернити дім аллаха

…Чомусь ніяк не втікає з серця один спогад. Уже навіть здається, ніби все оте вигадалося, а проте мімарові Мусі воно видиться, мов наяву. От і сьогодні прийшов на будівництво своєї мечеті, підіткав поли халата і став з мулярами на риштовання.

Камінь за каменем лягає в стіни нової споруди. Мімар Муса, не дивлячись на подавальника, простягає ліву руку, бере в неї цеглину, випалену за староруським способом, правою тримає черпачок у формі березового листу з розчином, намащує камінь і акуратно кладе…

Вже осінь, а сонце пригріває. Вже й спас давно минув, а все одно тепло. От же людська пам’ять: здавалося, став правовірним мусульманином, а мимоволі згадуються і Великдень, і різдво, і петрівка, і спасівка, і всі інші свята твоєї вітчизни.

Чого б то? Чому ти, мімаре Мусо, не мислиш ширше? Чому ти лише розумом розумієш, що є цілий світ і в нім — істина? І для всього світу — одна є істина. Невже ти не розумієш, що це треба ще й серцем сприйняти? Так чому ж твоє серце ниє за Вкраїною? Що в ній, поневоленій, гарного?.. Ні, ні, вона прекрасна, але ж де ти прикладеш на Вкраїні свій талант? Бо не українцям нині Україна належить… Куди ти подінеш свій талант, мімаре Мусо, якщо він хоче, прагне, благає дії?! А на Вкраїні йому діяти не дадуть. Що міг зробити зі своїм геніальним хистом Атанасій Слабошпицький, цей український Архіт, Евклід, Птоломей, Архімед і Коперник, якщо його книга існує в однісінькому примірнику, бо вельми мудрі земляки, побоявшись кари господньої, не захотіли видрукувати її? Тепер сія книга лежить за тридев’ять земель од України…

Якщо підвести голову й окинути оком увесь будівельний майдан, то можна вже бачити, як поволі росте із землі велична споруда, восьме диво світу. Це диво постане, як виклик небесам. Ні, не як виклик, а як гармонійне поєднання земного в небесному. Коли Надир-бей подивився на малюнок мечеті на папері, а потім на її модель у глині, він перелякано запитав: «А не впаде?» — «Ч-числа к-кажуть, що н-ні», — одповів Муса. «Що ти мені — числа? — роздратовано перебив Надир-бей. — Не з чисел голови зніматимуть, а з тебе і з мене, якщо не так… Скажи, а що тобі аллах підказує?» Аллах Мусі нічого не підказував, усе, що треба, підказував йому розум. «Аллах зі мною числами й лініями говорить, а з тобою, о славний Надир-бею, як?» — Надир-бей не знайшов, що відповісти. Замовк на кілька хвилин. І лиш по тому, погладивши свою мовби відпрасовану бороду, відповів: «Оскільки числа вигадав аллах і наділив кожне число й лінію своєю премудрістю, то, звісно, числа мають говорити істину. Та чи вмієш ти читати божу премудрість у числах та лініях? Що скажеш, мімаре Мусо?» — «Н-намагаюся. І дещо м-можу».

Камінь за каменем, камінь за каменем… Уже жарко стало. Робітники дивляться, як завзято працює сам мімар Муса, і теж намагаються не відстати.

І враз Муса мов закляк. Став, випростався, камінь тримає в руці, стискає його побілілими пальцями.

Знову згадалося…

…Невелика, але вельми красива мечеть на околиці Адріанополя. Коли Муса бував у цьому місті, він завжди приходив помилуватися вишуканим її силуетиком, лініями, що рвонулися увись, якоюсь незвичністю візерунків з кольорових плиток. Ніби дівчина-вкраїнка у вишиваній сорочці стала тут, на землі турецькій, та й дивиться у небо, на журавлів, що летять у рідний край — за море…

Мімар Муса знав, що зодчим не дозволялося залишати свої грішні імена на священних мурах зведених ними ж будівель. І все ж він шукав це ймення. Як правило, майстри залишали свої імена у плетиві візерунків. Поміж ліній, які ніби нічого не значили, раптом запліталася гілочка по-арабськи написаного слова. Муса обійшов тую мечеть не один раз, докладно вивчив кожен візерунок, але слів не побачив. Було кілька плиток, узор на яких незначно, але все ж різнився од усталених на інших плитках ліній. Він узявся перемальовувати візерунки на папір. І несподівано збагнув. Невідомий майстер стилізував під арабську в’язь літери кирилиці, змінив їх майже до невпізнання, але умудрився написати: «Воздвиг сю мосхію зодчий Димитрій з Переяслава». Кирилиця читається зліва направо, а арабське письмо — навпаки. Отже, ніхто з турків не зможе прочитати.

Хто він був, отой зодчий Димитрій з Переяслава? Муса передивився старі документи — жодного слова. Навіть турецького його імені немає. Наче не було зодчого…

Кілька днів тому Муса у своїх справах знову був в Адріанополі. І знову пішов до мечеті. Був вечір. Біля неї побачив кількох робітників, які під охороною яничарів щось робили.

— Гяур клятий хотів осквернити дім аллаха, — у відповідь прошипів вусатий ода-баші. — Та я прочитав його собаче ім’я.

— Що ж то за ім’я? — здригнувшись, запитав мімар Муса.

— Я одразу ж його забув… Ми розбили на друзки оті погані плитки. І тепер ставимо нові, з новими візерунками.

— Що ж там буде написано? Яке ім’я?

— Мімар Амурат з Адріанополя.

— А ч-чи мож-жна — отак? Адже н-ніяких імен н-не велено лишати на мечетях?

— Вам — не велено, а нам — велено. Через сто літ Висока Брама на весь світ розповість про творіння свого геніального майстра — тюрка Амурата з Адріанополя.

— Але ж Д-димитрій з Переяслава д-думав про аллаха, а н-не про т-те, що х-хочеться якомусь яничарові.

— Цить! — засичав ода-баші. — Звідки тобі відоме це ім’я? Ти що — теж урус?

— Як і ти, — спокійно одповів мімар Муса.

— Але чому ж ти, прочитавши раніше за мене, не розбив оте ім’я? Чому?

— Я сам мімар, і дбаю про своє ім’я, — відповів Муса. — Не х-хочу, щоб зникло воно в безвісті… А до того ж аллах сто літ терпів ім’я Димитрія з Переяслава на стінах свого дому — і земля не запалася…

…Камінь випав із заціпенілої руки мімара Муси й покотився униз.

— Чия то псяча лапа камені жбурляє? — зарепетував хтось по-польськи.

— Тихо! То мімар Муса! — зашикали на поляка.

— А мені все одно — чи комар чи мімар! — вилаявся поляк. — Як не може