Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

— Майстре Болеславе, — отямившись від оціпеніння, озвався мімар Муса, — я прошу в тебе пробачення. Рука стомилася.

— Стомилася, стомилася! А якби вбив?

— Ну і вбив би, — несподівано розлютившись, відрізав мімар.

Майстер Болеслав замовк. Мімар Муса ніколи не бував ще такий лютий.

— Ну чого ти? — підвівши очі на стрункого хлоп’яка-подавальника з рудим пушком на верхній губі, промовив Муса. Подавальник набурмосений, опустивши очі, стояв перед мімаром, мовби не бачив його… Спересердя хотів штовхнути його зі стіни, та враз охолов. Що з тобою, Мусію-Мусо?

А якби і штовхнув оцього рудого вниз — то що? Хто знає його ім’я? Кому він потрібен? Оцій мечеті потрібні його руки, а не ім’я. Ніхто й не згадає його через рік… Та й чи зараз кому цікаво, що є на світі оцей парубійко з Москви?

Мімаре Мусо, а що з твого імені? Мімар Синан збудував мечеть Сулейманіє — це так… Ти, мімаре Мусо, знаєш і шануєш це славетне ім’я, що носив його грек… А що знають про Синана ось оті, що йдуть молитися у вибудувану ним мечеть? Нічого! А що вони про тебе знатимуть? Теж нічого!

І враз згадалася адріанопольська мечеть і яничарський ода-баші. «Хай знає світ, що то будував тюрк Амурат з Адріанополя, а не якийсь там слов’янин Димитрій з Переяслава…» Хотілося заскреготіти зубами й стрибнути зі стіни.

Не помітив, як спустився з риштовань, як мовчки минув притихлих будівельників. Халат з підітканими полами надавав мімарові Мусі вигляду дервіша чи божевільного, а він ішов і нічого не бачив.

…Але ж, Мусо, і на батьківщині ніхто не знає імен зодчих. Хто воздвиг Софію Київську? Хто Лавру? Хто у Чернігові святому звів собори під небо? І ті здивовано й побожно глядять на люд із вись-висот, піднявши брови, мов боги, що на іконах візантійських?..

— Але то — батьківщина! То — для рідного краю! Хай навіть ім’я твоє загубиться навіки, але є край, є батьківщина, є Русь, яка вбирає в себе всі імена!

Зупинився. Чого б то? Від думок? Ніби почув знайомий голос. Спиридон?

Але ж Спиридон сидить у нього вдома, поранений. Йому треба одужати, а вже потім щось придумувати, що робити далі.

Мімар Муса труснув головою, озирнувся. Побачив руки свої — брудні, у розчині будівельному. Підійшов до калюжі, почав їх мити.

По другий бік калюжі стояв плямистий пес, що хлебтав червоним, мов яничарське знамено, язиком каламутну воду… Переїв якихось кендюхів десь на вулиці, тепер намагається втамувати спрагу.

У кожного своя справа, і в кожного — своя спрага. Хто хоче води з калюжі, хто спрагне Істини з великої літери…

Мімар Муса вимив руки, поправив свій забруднений халат, помацав чалму на голові — чи не збилася, провів вологими руками по обличчю.

Руки псятиною не пахли, хоч собака продовжував хлебтати з калюжі, наче йому хотілося випити всю воду…

Розділ другий, який розповідає про Лозовицький ліс та про те, що в ньому діялося

Цей ліс тягся уздовж, розпросторювався вшир, переступаючи через ріки та річечки, і соколам, що ширяли над ним, він видавався безкраїм морем з острівцями полів, з піщаними виспами нечисленних сіл та містечок… Дороги губилися між пишними деревами і визирали з хащів тільки тоді, коли ліс опадав. Але соколи цього не бачили, в цей час вони були в далеких, чужих краях, і десь під гарячим сонцем вони мріяли про свої краї, про своє зелене море, якому — ні кінця, ні краю.

Марійка любила свій ліс, любила за будь-якої пори, і коли вона ходила в ньому, їй весь час здавалося, ніби він дивиться на неї зусібіч своїми очима, невидними нікому, тільки їй. Дівчині здавалося: вона знає, про що думає оця сосна, за чим тужить береза, які казки згадує папороть… І це була не вигадка, їй справді здавалося, що вона знає. Знала вона, чого хворіє те чи інше дерево, відчувала навіть, коли воно помре. І їй тоді було так шкода дерева, що вона аж плакала…

А то, коли вже вона стала велика, підійшла до старої верби навесні й почула: хоче вмирати стара деревина, та сама, під якою вона стільки разів сиділа, слухала її шепотіння, що переходило в дивну, тільки їй зрозумілу музику, і так стало Марійці шкода це дерево, що вона почала обіймати стовбур, тулитися до пониклих гілляк, на яких ніяк не хотіли розпускатися бруньки. А колись же вибухали найраніше! Марійка і сама не знала, чому вона так просила стару деревину не вмирати. Здавалось їй: як умре верба, то й у ній, Марійці, щось умре дороге й світле. Дівчина довго сиділа під деревом, розповідала казки, півголосом співала пісні, а потім і задрімала… А коли прокинулася — побачила у вранішній півтемряві, як набубнявіли бруньки, як висипали сережки на старій деревині.

От і зараз Марійка не хоче, щоб умирали Петро і пан Адамек. Вони лежали, непритомні, у хатині посеред лісу, а дівчина припадала то до одного, то до другого, намагаючись викликати в їхніх тілах оту дивну силу, яка не дасть їм померти. Лікувати Марійка вміла — ще від прабаби навчилася, і якщо пан Адамек лежатиме спокійно та не позриває завоїв з ран, він виживе. З Петром гірше. Точить його татарська отрута, а чим проти неї діяти, поки що не знає ніхто ні в Києві, ні у Фастові, ні у Лозовиках…

Їх везли з Ямок цілий день. Загнали двох татарських коней, доки добралися в цей ліс, у Марійчину хатину. А далі три вершники поїхали, бо дуже спішно треба бути їм у Києві, пообіцявши за тиждень прибути сюди й привезти ліки, якщо їх можна буде хоч десь дістати.

Марійка ходила лісом, шукала зілля, щоб вилікувати Петра, а ліс мовчав. Він сказав би їй, якби знав, а то й ліс не знав. Дівчина варила відомі поки що їй трави і відчувала: ні, це не допоможе. І тоді вона сідала біля Петра і уявляла, як її саму точить хвороба, і напружувала всю свою волю, наче підказувала своєму серцю: стукай, стукай! І Петрове серце стукало, бо так наказувало Марійчине серце. Здавалося тоді дівчині, що якась частка її здоров’я по краплині переходить у його безсиле зараз серце.

Так минала ніч, він іще жив, і ота зміюча отрута ще гризла його життя, ще ніяк не могла дістатися до серця.

Якось під ранок вона раптом подумала: «А