Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

— Почекає бадя Петря. Нічого з ним не станеться.

Кущами, наближаючись до млина, йшли Петро, Олександр, Джузеппе й Йован.

— О мадонна, — почувши гарматний постріл, прошепотів Джузеппе. — Може, я побіжу до них? Я ж умію стріляти.

Петро відповів:

— Клюсик обійдеться й без тебе… А от тут ти необхідний. Он бачиш?

До млина залишалося кроків з двісті. Туди ж спускалися з гори спішені татари. Треба було пробігти цю відстань якомога швидше, — щоб ординці не перестріляли Петра та його товаришів з луків.

— Джузеппе, швидше! — гукнув Петро і побіг перший.

Йому лише здавалося, що він біжить швидко. Насправді ж Петро, перевалюючись з боку на бік, ледве пересувався, аж стогнучи від болю. Біль іще можна якось пересклити, але чому ж такі неслухняні ноги?

— Сакраменто! — вилаявся Джузеппе, пробігаючи повз Петра.

Петро відчував, як у нього німіє лівий бік, як б’ється серце, як важко, нестерпно важко дихається. Хотілося впасти на землю — і хай буде, що буде.

Олександр зупинився. Потім побіг назад, до Петра, схопив його за праву руку і потягнув за собою.

— Пусти, — хрипів Петро. — Я доберуся сам.

Олександр не слухав. Петро різко смикнувся, і вони впали. Над головами просвистіло кілька стріл.

— От бач! — зашипів Петро. — Тікай тобі кажуть!

Попереду пролунали постріли. Це Йован та Джузеппе відганяли од млина татарів, які вже були за якихось сотню кроків.

Петро з допомогою Олександра підвівся і, хитаючись, побіг на постріли. Перед очима так миготіло, що він нічого не бачив.

І лиш через півгодини після того, як Петро й Олександр услід за Джузеппе й Йованом ускочили до млина й зачинили за собою важкі дерев’яні двері, Петрові стало трохи краще бачити. Він поволеньки ходив попід стінами, білими від борошна, яке тут колись мололи, відпочивав. Знав: якщо він зараз ляже, то більше не встане. Йован і Джузеппе діловито набивали пістолі, готували заряди, щоб, коли знову спалахне бій, можна було порівняно швидко перезаряджати зброю.

Джузеппе розповідав небилицю, як колись в Алжірі він воював з воїнами якогось бея.

— Їх було з півсотні. Вони мене застукали під дубом. Ні, під пальмою. А може, під кедром. Ні, таки під пальмою. І лізуть з усіх боків. А я відбиваюсь. Аж тут чую: муедзин на мінареті кричить, що пора молитися. Попадали воїни на землю, моляться. А я виліз на пальму. Аж нагору, до листя та горіхів. Сиджу, чекаю… Закінчилася молитва, бачу — лізуть. І всі — під дерево. Я клацнув пістолем і кинув його вниз. Поки він летів, порох догорів, пістоль унизу як бабахне! Ну, басурмани одразу ж на той постріл цілу хмару стріл. Ну, і…

— Що? Постріляли один одного? — не повірив Йован.

— Усі… Мені дуже важко було злазити з пальми, але я зліз. І от я тут…

— Досить брехати, — скривившись, мовив Петро. — Онде знову лізуть.

Гаспареоне, після того, як з’єднались обидва татарські загони, — загін Кадира й те, що лишилося від загону Ризи, наказав:

— Млин тримати під обстрілом, не спускати з нього очей. А тим, що з гарматою, зайти з тилу…

Шестеро ординців, обходячи хату за хатою, почали підбиратися до кузні Балабая з боку городів…

Клюсик, зайнятий набиванням гармати, постеріг небезпеку лише тоді, коли почув постріл Йона і його крик. Обернувся і побачив, що Йон стоїть біля вікна, а з його спини стирчать наконечники стріл. Іще побачив, як зачервонілася на молдаванинові пробита в цих місцях сорочка. У вікно намагалися влізти ординці, а Йон, втрачаючи останні сили, хрипів Клюсикові:

— Стріляй! У спину стріляй!

— Падай! — гукнув Клюсик.

Але Йон не падав назад, а перехилився вперед.

І тоді Клюсик підніс гнота до гармати, націленої просто в Йона та у вікно з трьома ординцями… Гримнуло.

Тиміш із шаблею вибіг на вулицю. З вікна валив дим. Двоє вцілілих татар, очманілі від вибуху, кинулися навтьоки.

Тиміш повернувся до кузні. Під вікном лежав Йон. Очі були розплющені, вуста всміхалися, ніби Йон казав: «Будеш, Клюсику, в моїй Миндрі, скажеш, що ми з тобою вбили удвох чотирнадцять басурманів. А ще скажеш, що Йон Кодряну недаремно жив на світі, і кращої смерті, ніж на трупах ворогів, він собі ніколи й не бажав».

Від водяного млина долинали постріли.

Постріли з млина були нечастими, бо Петро наказав берегти порох і кулі.

— Ну, потроху то й потроху! — згодився Джузеппе. — У нас мало пороху, а в басурманів людей. Побачимо, чий запас скінчиться раніше…

Щойно долинув другий вибух з того краю села, де лишилися Йон і Клюсик. Всі завмерли, чекаючи пострілів з пістолів — це б дало знати, що Клюсик та його товариші іще живі. Але пострілів не було.

— Що ж, будемо одбиватись у млині, — похмуро мовив Скрипник. — Тепер вони кинуться на нас усіма силами, що лишилися…

Глянув на Олександра стомленими очима і сказав:

— Бери два пістолі, графе… Я знову щось погано бачу.

— Слухай, Петре, — похмуро мовив Олександр. — Може, я вийду до цих вояків і скажу кілька слів? Скажу: я — султан Ях’я. Скажу, що зроблю так, аби їм ніколи не доводилося умирати. Скажу, що моє правління буде добою спокою! Скажу, що забороню війни.

— Якщо вони дослухають до кінця, — із зусиллям видушив Петро, — то уб’ють тебе… А голову привезуть у Стамбул…

— Але ж я пропоную мир! Що може бути краще, ніж мир?

— Для кого краще? — обернувся Йован. — Мій маленький край знав стільки воєн та напастей лише за те, що хотів миру… Ми, чорногорці, виявляється, комусь заважаємо вже тим, що ходимо в свою церкву, оремо землю, одружуємося, народжуємо дітей і виховуємо онуків… А ти кажеш про мир… Не потрібний їм мир. Вони живуть з війни. І коли ти їм скажеш про мир, вони закричать: «Божевільний!..» Вони живуть з полювання. Тільки не на звіря, а на людей… А ти їм — про мир!..

І Йован вистрілив у якогось із воїнів Кадира.

— Отак! — задоволено сказав він. — Щоб був мир, треба спочатку дуже сильно бити їх по руках та головах. І коли в них усе болітиме, до останньої кісточки, тоді вони почнуть думати. Тоді й вони додумаються, що потрібен мир, що потрібно переходити від полювання до того, щоб орати землю і трудитися в поті лиця свого…

А пан Адамек з Марійкою пробиралися серед кущів. Дівчина — з двома пістолями, пан Адамек — з пістолем, шаблею та торбою з харчами.

— Може, дочекалися б темряви? — запитав пан