Ален Бадью - Століття

катастрофи: розсіювання, розпад фігури людини. Кінець гуманізму. Як пише Фуко: «У наші дні можна мислити лише в порожнечі зниклої людини». І зовсім як Ніцше, Фуко збирається протиставити тим, «хто ще хоче говорити про людину, її царювання чи звільнення», те, що він називає «філософським сміхом, тобто певною мірою сміхом мовчазним».

Гіпотеза, охоплена цим сміхом чи мовчанкою, насправді є гіпотеза історичного пришестя радикального антигуманізму.

Отже, ми можемо сказати: ХХ філософське століття ідентифікується в своєму осередді близько 50-60-х років, зіткненням між радикальним гуманізмом і радикальним антигуманізмом.

З погляду діалектичної думки суперечностей, між двома конфліктними орієнтаціями наявна певна єдність. Адже й одна, й друга розглядають питання: то як бути з людиною без Бога? Й одна, й друга — програмні. Сартр бажає заснувати на безпосередності праксису нову антропологію. Фуко проголошує, що зникнення фігури людини є «розгортання простору, в якому нарешті знову можна мислити». Радикальний гуманізм та радикальний антигуманізм погоджуються щодо теми людини без Бога як відкритості, можливості, програми мислення. Ось чому дві орієнтації перехрещуватимуться в багатьох ситуаціях, зокрема в усіх революційних епізодах.

У певному сенсі політики століття чи, ширше, революційні політики, створюють суб’єктивно нерозв’язні ситуації між радикальним гуманізмом та радикальним антигуманізмом. Як це чудово розумів Мерло-Понті (але виводив з нерозв’язного нерозбірливі висновки), загальний заголовок міг би мати кон’юнктивну форму: «гуманізм і терор». Натомість ХХІ століття відкривається диз’юнктивною мораллю: «гуманізм або терор». Війна (гуманістична) проти тероризму.

Цей кон’юнктивний вимір, оце «і», яке вже зустрічаємо в думці Робесп’єра чи Сен-Жуста (Терор і Чеснота), кон’юнкція, що після сорока років дозволяє писати без парадоксу «Сартр і Фуко», не забороняє, а вимагає — щоб бути на рівні того, що приходить, — формалізувати конфлікт радикальних орієнтацій. Конфлікт, який також емпірично перевертає цю кон’юнкцію в столітті, від 50-х до 60-70-х років. Перш ніж 80-ті роки виносять на поверхню, немов дохлу рибу, диз’юнктив, відверто позбавлений не тільки будь-якої радикальності, а й будь-якої надії, яку можна універсалізувати.

Що таке філософія для радикального гуманізму? Сартр наполягає: це антропологія. Існує антропологічне становлення філософії. Це становлення, вочевидь, залежить від творення людини людиною. Зрештою, філософія є попередньою антропологією, що очікує історичного (або в певних послідовностях) здійснення цієї програми, програми абсолютності людини.

В межах радикального антигуманізму відразу відчувається неприйняття слова «філософія». Чому? Тому що, говорить Фуко, «антропологія є, можливо, основною диспозицією, що спрямовує й рухає філософію, починаючи від Канта до наших днів». Але для ніцшеанця той, хто говорить «антропологія», також говорить і «теологія», навіть «релігія». Тому філософія, тривалий час сформульована як антропологія, викликає підозру. Отож, цього разу разом із Гайдеґґером, замість «філософії» перевага надаватиметься слову «думка». По суті, «думка» в радикальному антигуманістичному баченні (фактично передбаченому Гайдеґґером з 20-х років) позначає те, що заміщує філософію, коли полишають антропологію, в зв’язках з якою філософія занадто скомпрометована. Йдеться, на думку Фуко, який, попри все, зберігає програмний стиль, про те, «щоб мислити, не переходячи невдовзі до думки, начебто це мислить людина». Треба мислити «в порожнечі зниклої людини», а отже, почати мислити.

Отож на межі 50-60-х років під єдиним гаслом смерті Бога наявні два визначення завдань філософії:

a) загальна антропологія, що супроводжує конкретний процес емансипації (Сартр);

b) думка, що відкриває шлях пришестю нелюдинного починання (Фуко).

Сартр приходить надто пізно. Він пропонує реактивувати радикальний гуманізм, що вже становив тло терористичного волюнтаризму Сталіна, який, повторимо, казав: «Людина — найцінніший капітал»[109]. Але, крім того, в доволі геґелівському (чи «молодомарксівському») стилі Сартр уявляє свою гуманістичну антропологію не тільки як змістовне знання, що супроводжує революційний праксис, але також як конкретне становлення думки, як історичне залучення філософського розуму: «Нове уведення людини як конкретної екзистенції всередину антропології як її постійної підтримки з необхідністю постає як етап „становлення-світом“ філософії».

В підсумку все відбувається так, ніби Сартр пропонував СРСР і комуністичній партії дрібку душі в момент, коли ця держава і ця партія — як парадигматичні фігури емансипації — були вже не більше, ніж політичними трупами.

Сартр утворює патетичну й прекрасну фігуру попутника без путі.

Якщо наприкінці 60-х антигуманістична програма візьме гору (й, на мій погляд, залишається тим, від чого треба відштовхуватись), то це тому, що вона пропонує й поєднує ідеї порожнечі та починання. Ці ідеї стають у пригоді для бунтівників 68-го, відтак 70-х років. Усі тоді вважали, що дещо незабаром має статися, прийти. І що це «дещо» заслуговує на те, щоб йому себе присвятити, бо це, власне, не енний різновид гуманізму, а саме фігура нелюдинного починання.

Бачимо: питання гуманізму завершується розділенням стосовно Історії. Радикальний гуманізм підтримує гегелівське переконання, що істина історична. Програмне слово «людина» позначає певну історичну роботу людини. Другий том «Критики діалектичного розуму» мав, врешті-решт, бути присвячений Історії, від Єгипту до Сталіна. Посутньо нормативне поняття «людина» уможливлює розумність монументальної роботи історії емансипації.

Фуко ж під знаком антигуманізму пропонує бачення Історії через уривчасті послідовності, історичні сингулярності, які він називає «епістемами». Тож «людину» треба розуміти як лишень одне зі слів, що використовує сучасний філософський дискурс. Тобто Історія як неперервність смислу або становлення Людини є настільки ж застаріла категорія, як і категорія дискурсу, що її підтримує (філософія як антропологія). До чого треба бути абсолютно і надзвичайно уважним, так це до питання: чи дещо починається і в яких дискурсивних мережах лежить це починання?

Історія — монумент чи послідовність починань? У столітті «людина» підтримує цю альтернативу.

Програма людини без Бога таким чином висувала дві різні пропозиції. Або це історичний творець власної абсолютної сутності. Або це людина нелюдинного починання, що розміщує свою думку в тому, що приходить і залишається в уривчастості цього пришестя.

Сьогодні ми констатуємо, що обидві пропозиції відкидають. Натомість пропонують звичайну реставрацію класичного гуманізму, але без життєвості Бога (присутнього чи відсутнього), що підтримував би його існування.

Класичний гуманізм без Бога, без проекту, без становлення Абсолюту — це репрезентація людини, що зводить її до її тваринного тіла. Гадаю, якщо ми виходимо зі століття через одночасне скасування двох програм думки, якими були радикальний гуманізм та радикальний антигуманізм, ми неминуче підпадатимемо під фігуру, що перетворює людину не більше й не менше на певний вид.

Сартр вже говорив, що якщо людина не має за свій проект комунізм, повну рівність, тоді вона є лише певний тваринний вид, що становить інтерес не більше, ніж мурахи чи свині.

Саме в таку ситуацію ми потрапили. Після Сартра і Фуко — вульгарний різновид Дарвіна. Разом із наступом «етики» про що ще непокоїтися в