Щепан Твардох - Морфій

— Але ж я з ними оце допіру воював… — я запротестував, щойно відчув таку потребу.

— Ну але ж ти не стріляв, правда? Ми вже про це були говорили, — сказав він, ні на хвилю не припиняючи всміхатися, його усмішка нагадувала мені морду акули.

І мені забракло духу, мені забракло духу. Він знову говорить до мене на «ти».

Костику, смішна ти кулько з м’яса і шкіри, моя бідна маленька іграшко, забавко темної субстанції, що пульсує під шкірою світу, Костику, мій любий, єдиний…

Вітковський штурхнув мене в плече.

— Та то я жартую, пане. Ви з ними воювали, а вони за те вас поважатимуть. Чули про Ґудеріана?

Ну, чув, чув. Генерал. То я й кивнув.

— Ну, от якісь його кузени, з Холма, також воювали в нашому офіцерському складі, та й наче добре воювали, а зараз вирішили, що вони вільні від присяги, бо так виходить, уявіть собі, що Польщі вже немає, тому й присяга неважлива…

— Та бо таки немає, — урвав я його мову. — То, може, й справді неважливо.

Інженер гучно розреготався, ляскаючи себе по стегнах.

— Добре, добре!.. Так і маєте їм казати, коли вони будуть запитувати. Дуже добре!

Він нараз споважнів, а я нараз збагнув, що Вітковський просто кохається в акторській справі, в тих раптових контрастах настроїв.

Нічого ти не зрозумів, Костику, нічого не знаєш, не зможеш читати людей, котрих зустрічаєш, бо ти сліпий, бо не розумієш людства.

— Але насправді ж вам відомо: осьде Польща! — Інженер гупнув себе по широких грудях, аж загриміло. — І у вас вона теж там. Я знаю.

Він підвівся.

— Коли в них зареєструєтесь, подзвоніть мені, ми приведемо вас до присяги і дамо подальші накази. Ну то бувайте.

Ляснув мене по плечі. Я встав, геть приголомшений.

— Але мамі я мушу сказати правду.

Він широко всміхнувся, знову, знову, знову, радісний, ніби в ролі веселого господаря в легенькій комедійці.

— Не буде потреби, самі побачите. Ну, мені вже пора. Вітчизна чекає. Чолом!

Я щось невиразне муркнув у відповідь, знову не міг докладно знайтися в цих нових декораціях контакту ні товариського, ані службового, не знав, що маю сказати: «Так точно, Інженере»? «На славу вітчизни»?..

Ти просто не маєш слухати тих наказів, Костоньку. А якщо вже послухав, то не має жодного значення, як зараз відреагуєш, любий мій.

— А, мало не забув, — із півдороги повернувся Вітковський. — То для вас.

І він поклав на стіл маленький, але грубий паперовий квадратик, багато разів складений аркушик. І вийшов, зник, а чи й справді тут був? Дивний погляд кельнера доводив, що таки був.

Я розклав згорток. Виконаний зеленим чорнилом польськомовний напис проголошував: «Іґа Ростанська, заарештована під Радзиміном 1 жовтня, наразі перебуває під тимчасовим арештом на вулиці Шуха, 25, може бути переведена в ув’язнення на вулицю Дзєльну, 24/26».

Перша думка: що вона робила першого жовтня під Радзиміном? Чому тікала з Варшави, замість бути в Яцка при боці?

Друга думка: зателефонувати до Яцка, до лікарні, бо ж це означає, що Іґа жива, жива! Розповісти йому про все, але чи розповідати про знімки в Саломеї?..

Третя думка: один день, він дізнався про це за один день. То не якась доморощена, диванна організація, котра може й має бажання діяти, але не має для цього ні засобів, ні змоги. А Вітковський може. То чи не варто було би співпрацювати з ним у цих питаннях? Навіть коштом набуття німецької ідентичності, бо це ж найвища посвята для вітчизни — позбутися для неї не життя, бо на це і вояк здатний, але самого себе заперечити, власне ім’я та честь, прийняти не лише кулю, але гірше — прийняти погірдливі лайки та образи, що ними в мене несхибно цілитимуть.

То я готовий до цього?

Чи тільки з думкою про те, яка велика мені буде хвала вже після перемоги? Коли впадуть маски та широкий загал довідається з гідних і поважних уст, що той Константи Віллеманн ніколи не зрікався вітчизни, просто виконував завдання, яке вітчизна на нього поклала, на його плечі.

Але ж не тільки тому.

Так, Костоньку, не бійся думати про це, бо, приймаючи це завдання, виявляєш геройство, не соромся думати про те геройство, нехай тебе злякає та думка, бо що ж іще може тебе злякати? Так, Костусю, любий мій, єдиний мій.

Тож не тільки тому. Якби навіть я мав загинути німцем, втратити життя і, втративши, ніколи більше не повернути свого доброго польського імені, хіба я не погоджуся на це з охотою?

Погодишся, Костику, бо то, власне, гра в твоїй голові, так тебе виховано, байдуже, батьком чи матір’ю, аби ти був готовий на будь-які подібні пожертви, щоб їх не боявся, бо то метафізичні пожертви, вони не вимагають дозволу від суспільства, досить уже того, що вони діються в тобі, вони дотичні до твоїх інтимних стосунків із тим предивним, таємничим чудом, яким є батьківщина.

Батьківщина.

Допиваю коньяк — після двох горілок та ще цього келишка вже почуваю легеньке запаморочення.

І з того запаморочення з’являється думка, ні, не думка — заледве тінь думки, ніби кольнуло малесенькою голкою, десь дуже й дуже глибоко.

Пляшечка, повна щастя і рідких радощів і забуття і тіла моєї солодкої Саломеї, як біла м’яка шкіра і складки і смак і жар її жіночості і шорстка шкіра її грудей…

Але ні, ні, притлумлюю те відчуття. Я вже не той Константи. Куди мене завело те, що я був Константи морфініст і блядун, до того, що я зрештою видовбав чоловікові око і потім холоднокровно його замордував, хоча той допіру дарував мені життя. Ні, більше ні. Жодних наркотиків, жодних коханок.

Зараз важить лише Польща.

На барі замовляю ще один коньяк, перехиляю одним духом, наплювавши на звичай. Хочу платити — кельнер не дозволяє.

— Але як то, прошу пана? — дивуюся.

Кельнер доброзичливо і наче трішки таємничо всміхається.

— Панове у нас п’ють безкоштовно, — каже, ніби все знає і розуміє.

Ну, з таким дискутувати на місці не випадає, то що я можу зробити?

Згадую собі про Яцка.

— Можна від вас зателефонувати?.. — запитую.

Кельнер негайно схилився і подав мені з-під ляди бакелітовий чорний апарат із довгим шнуром. Сигнал був. Я набрав номер лікарні й попросив доктора Ростанського.

— Немає, — відповів сумовитий голос медсестрички, котрий мені якось корелював із тією натомленою і сракатою панянкою, що я ще переймався (мовляв, марнується її дупа в службі над хворими), коли востаннє