Щепан Твардох - Морфій

Я сперся на шинквас, попросив ще одну чарку. Кельнер негайно налив і відразу зауважив, що я не повертаюся до столика, ніби чогось від нього хочу.

— А скажіть, пане, — запитав я, — чого вони всі так повбиралися, ніби йдуть на Татри в похід?

Той знизав плечима.

— Така мода, окупаційна. Ніби от-от — і всі вирушать на Угорщину. Гляньте, пане, отой навіть шалика не зняв. Ще трохи, і лижі мені під стіною ставити почнуть.

— А вони не бояться, що їх заарештують?..

— Та, мабуть, ні. Німці сюди не зазирають. Для німців буде, мабуть, «Адрія» зарезервована, коли відкриється. А може, й уже відкрилася, не знаю.

— Та ви що? — ввічливо здивувався я і, ще хвилину постоявши біля шинкваса, повернувся до столика, і, щойно за нього сів, відчинилися двері, крізь які ввійшов Вітковський. Шкіряна куртка, галіфе з кирзовими чоботами, англійська шерстяна краватка в горошок, картуз. Він привертав до себе увагу навіть на тлі туристів за столиками.

І при цьому вже від порога поводився дуже дивно: став у дверях та обводив цілу залу проникливим поглядом, наче перевіряв, обмацував усіх присутніх. Отак хвилину стояв, не змінюючи пози, а правицю недвозначно тримав у кишені шкіряної куртки, рука в ній лежала не вільно, а була напружена, відведений від тулуба лікоть ясно сигналізував: у мене в кишені зброя! Може, там і була зброя, може, навіть мій браунінг був, але мені радше здається, що то був театр.

І раптово, так само як увійшов, — розслабився. Округле лице розпливлося в усмішці, він зняв шапку, залунало гучне «доброго дня!», домислена зброя солодко заснула в кишені, ненароджена, а може, й геть уявна.

Я не відповідав, усе ще здивований театральною поведінкою Інженера. Пробігся поглядом обличчями інших гостей кав’ярні, котра тепер була «Зем’янською» хіба за назвою: вони були в екстазі! І так досконало пасувала до їхніх туристичних одностроїв — і при всьому патріотичних, у тому-то й річ! — та показушна клоунада, ковбойські жести, ті галіфе й кирзові чоботи.

Тим часом Вітковський був уже біля мого столика.

— Доброго дня, — повторив. — Добре, що ви вже тут.

Він сів, а кельнер без жодних питань подав йому каву і — що цікаво! — коньяк.

— Для мого приятеля те саме, — наказав він так, ніби я був зголоднілою панянкою, котру ведуть до цукерні, напихають тістечками, а хвилиною пізніше їбуть у брудній кімнатці з погодинною оплатою, поки дівчинка ще пам’ятає солодкий смак фаршированих макароників[71] від Гербачевського.

— Я для вас маю документи.

Ніби у фокусі, на столі з’явилось довоєнне посвідчення особи.

— На прізвище Махура. Махура Ян. Мешкаєте у Варшаві, безробітний. Візьміть.

Я взяв. Кельнер приніс мені коньяк і півчорної.

— Звідки у вас моє фото?.. — здивувався я.

Вітковський тільки махнув рукою.

— Дайте, — сказав він. Я віддав документ, а Інженер, на мій превеликий подив, знову заховав його до шкіряної кишені. Я понюхав коньяк. Добрий, мабуть, «Мартелл».

— «Мартелл»? — люб’язно поцікавився я.

Інженер глянув на мене без особливої поваги. Я вирішив повернутися до теми документів.

— Але ж мені таки потрібні будуть ті документи, правда ж? — трохи несміливо поцікавився я.

— Правда. Але ще не зараз. Зараз я для вас маю кращий варіант, значно кращий. Маєте піти на Фредра, 6, кам’яниця Вавельберґа. Знаєте, де це?

На «ви». Тобто він до мене поваги не втратив. Шанує мене. Шанує.

— Знаю. Банк «Західний».

— Отож. Чудово. Там є Німецький клуб, підете в нього і запишетесь німцем. Навіть поверніться до батькового прізвища, чом би й ні. Константин Штрахвіц фон Ґросс-Цаухе унд Каммінец.

Я завмер при столику, з келишком на півдорозі до вуст. У носі крутив аромат коньяку, а я все не міг здобутись на голос, вникнути в те, що мені казав Інженер — і що то, власне, було: прохання, порада, наказ?.. — вникнути в те, що він сказав, зміст іще не встиг розійтися свідомою частиною моїх розбурханих думок, але вже зміг мене паралізувати.

Костику, Костику, навіщо б тобі це робити?

— Другою, фальшивою особою ви зможете користуватися на власний розсуд, бо вона може вам знадобитися. Але найбільше ви потрібні організації в ролі німця. Також, у свою чергу, ви повинні скласти присягу.

— Інженере, але я не хочу бути німцем! Я поляк! — жалібно заскімлив я. — Польськість мені дорого обійшлася, я воював за польськість, я не можу тепер стати німцем, та ще й із моїм прізвищем!..

Вітковський тепло всміхнувся.

— Ну, але має бути під справжнім прізвищем. Ви будете нашими очима в них, нашим контактом, чи не найважливішим посередником нашої організації, чи не найпотрібнішим. Ми вас потребуємо не як якогось там німця, а як Штрахвіца.

— Я Віллеманн! — вигукнув я. Тоді роззирнувся залою, сам злякавшись того крику. Кельнер допитливо дивився на мене. А Вітковський знай тепло всміхався, ніби те, що станеться, давно вже було вирішено, а зараз йому треба тільки перечекати мої жалі та коники.

— Але ще сьогодні станете Штрахвіцем. І я дуже прошу не уявляти собі, що ми будемо розпускати якісь плітки. Те, що ви стали нашим агентом, буде зберігатись у щонайбільшій таємниці, тож вам доведеться покірно зносити всі товариські кляузи.

— Моя дружина цього не знесе, — заскиглив я.

Вітковський хвилю повагався, його круглим лицем промайнуло кілька суперечливих гримас, спершу холод і байдужість, а тоді зненацька — поступливість і добросердість. Він широко розвів руки.

— Дружині можете сказати. — Знов усміхнувся. — Зробимо один виняток. Я знаю вашого тестя, жінка з такої родини заслуговує на повагу.

— Інженере, вона ж не повірить.

— Ну то я їй сам скажу. Не маю жодних сумнівів, що вона зможе тримати таємницю. Тільки знаєте що, пане, тут маємо зіграти певну комедію.

Я затремтів.

— Так. Бо, розумієте, як станете Reichsdeutsch, то кожен легко повірить, із вашим походженням…

Він казав легко, ніби незначущі речі, а проте я знав, відчував, як він мене перевіряє, його цікавила моя реакція на ці слова, і він, мабуть, побачив у мені те, що виглядав, бо я таки виразно здригнувся. Він усміхнувся і повів далі:

— Так, у це кожен повірить. Але ваша дружина таки не дуже зійде за німкеню. А якщо німкені з неї не вийде, то і з нею-полькою зостатися теж не можете. Тому ви повинні розлучитися. Звісно, тільки напоказ. Час від часу будуть можливі навіть якісь таємні зустрічі.

Я вже не був спроможний щось на те відповісти. Бо як?

Протестувати, Костику, стояти на своєму, на своїй ідентичності, на собі самому, на своїй ідентичності,