Щепан Твардох - Морфій

навідував Яцка. — Він додому пішов, спати, відпочивати, бо вже сімдесят дві години на ногах, — додала, ніби її обов’язком було подавати найрізноманітніші деталі з життя доктора Ростанського. — Пішов, і його зараз немає, зовсім.

Подякував, повісив слухавку.

То куди ж зараз?

Я б іще раз напився, але не нап’юся. Додому? Пояснити все, запитати Гелю, що вона про те думає? До мами?

Але ні. Я винен це Яцкові. Винен йому Іґу.

І мене несе до Яцкової оселі, несуть мене ноги, але чи то я йду вулицями, чи то я крокую в замазаних болотом чоботях, чи то я йду? Що ж мене підштовхує до нього?

У Яцка велика лікарська квартира в кам’яниці на Вільчій, я лечу Маршалковською, йду — не йду, чи буде він у квартирі, цього не знаю, але йду, несе мене переконання, що також можливо вольовим актом змінити своє життя. Я залишив того себе у квартирі Саломеї або в кам’яниці на вулиці Лєшно над трупом Каєтана Тумановича, немає того мене.

А є я інший — готовий принести в жертву все, я є, я, котрий допоміг другові, відкинув спокуси задурманювання, я гідний, відважний, я польський офіцер, я поляк, я людина, я чоловік, я є, я є, я є, сходи, несе мене вгору тими сходами і далі до дверей Яцка, напис у рамочці на дверях, іще довоєнній, «др. мед. Яцек Ростанський», то я і дзвоню, струму немає, дзвіночок мовчить, тому стукаю, Яцку, Яцку, Яцку, друже мій єдиний, будь удома.

Стукаю.

— Яцку, відчиняй, то я! — кричу в сліпі двері.

І він таки відчиняє нарешті, вдома мій Яцусь.

Стоїть у дверях у смугастій піжамі, очі геть непритомні, волосся стрепіхате, і я стою, не переступивши навіть порога, і так відчуваю його несвіже дихання. Він надягає окуляри, дротяні дужечки не хочуть нормально лягати, але надягнув-таки нарешті.

— Костику, — каже тихо, а більше нічого, жодного «добридень», жодного «морфію не дам, немає», жодного «йди геть».

Він пускає мене до квартири, квартира велика і гарна, у ній жахливий безлад і бруд. Немає Іґи, немає служниці, Яцка теж не було, але хто так насвинячив — не уявляю.

Іду до вітальні, Яцек чалапає за мною, ніби я тут господар.

Сідаю в кріслі, не чекаючи жодного запрошення, бо нащо.

— Не маю морфію, — нарешті витискає з себе голосом так само мертвим, як мертві засохлі квіти в кімнаті, квіти передвоєнні, квіти, рукою Іґи посаджені, а отже, ніби й моєю рукою, якщо вже її.

— Не хочу морфію, казав же.

— А чого хочеш? — Це не холодно звучить, це просто запитання геть вичерпаної людини.

— Я знаю, де Іґа.

Яцек захвилювався, затремтів, заточився, сперся на стіну і стіною зсунувся на підлогу, ніби плювок.

— Жива?..

— Жива. Заарештована. На Шуха, 25, там зараз німецька поліція. Але її могли тим часом перевести на Павяк.

— Але за що вона заарештована, моя Іґа, за що? — заскавулів Яцек уже крізь сльози, сльози, на які він уже не мав сили, натомлений, вичерпаний, порожній.

— Не знаю, Яцку. А тепер слухай. Я її витягну.

Не слухав, плакав, навіть плечі зсунулися стіною, він лежав на брудному паркеті й плакав, велике дитя з титулом доктора медичних наук.

А я почав розповідати про все. Жодних таємниць. Про Вітковського, про організацію, про те, що для організації я стану німцем.

Тобто не про все. Але я й не міг оповісти йому про мордування Тумановича, про те я нікому не міг би розповісти, у цьому я навіть сам собі не зізнався б. Зрештою, я про те вже встиг забути.

І ти зовсім про це забудеш, Костоньку. Забудеш, викинеш із голови, той Туманович буде до тебе приходити лише в снах, але тільки таких, котрі не переходять навпростець до свідомості, тільки їхні соки все ж просочуються, крапають, отруюють, отруюватимуть. Так, як отруюють тебе спогади минувшини, Костику. Не пам’ятаєш, але я пам’ятаю, я тоді була біля тебе, я завжди була біля тебе.

Не пам’ятаєш, забув, як доніс на колегу, котрий любив інших колег, не пам’ятаєш, як повів візничого за руку, грубе гранатове сукно, рукав, латунні ґудзики, повів на дах школи, а там стояли голі хлопці та цілувалися, а візничий, по-міщанськи щиро обурений, повів їх, оголених, за вухо, їхні долоньки сором’язливо прикривали сором, порослий молодим волоссям, підтримували його, наче намагалися підтримати власні життя, котрі саме розпадалися, великий вусатий візничий повів їх до кабінету директора і припильнував, особисто припильнував, щоб ту содомію не вийшло сховати. Він за те втратив роботу, бо директор хотів залагодити справу полюбовно, він був чоловіком бувалим і знав, що серед інтелігенції такі стосунки — не рідкість. Тільки от візничий ненавидів хлопців з інтелігентних родин, ненавидів їх щодень більше, бо щодень бачив своїх люмпенських синів, як вони плентають у своєму житті тими ж стежками, які він устиг проторувати своїм життям, він пішов із тим навіть до преси, знаючи, що через ту нелояльність утратить посаду, таки втратив, тільки справу не вдалося зам’яти, хлопців було вигнано з гімназії, тавровано за твоїм словом, Костику, ти не пам’ятаєш, але твій дотик, Костику, дотик до рукава візничого, твої слова зіпхнули їх зі схилу.

Пам’ятаєш, як вони обоє знущалися з тебе, ти все ненавидиш їх за те, як вони висміювали твій акцент, як били тебе в темних яскинях шкільних коридорів, як плювали з вікна тобі на голову, сильніші від тебе, старші й несвідомі того, на що ти здатен, несвідомі твоєї терплячості та твоєї ненависті, Костику. І так ніколи й не дізналися, що то ти збурив їхні життя, що за твоєю намовою їх, голих, візник допровадив коридорами школи до директора і до кримінальних хронік, візник, котрий потім також більш ніж неохоче спілкувався з журналістами, не довідались, бо тобі нічого не було до того їхнього знання, бо не в тому мала полягати твоя помста.

Твоя помста тоді не мала бути ототожненням себе з ними, ти не хотів особисто тріумфувати, ти хотів просто знищити їхні малі, підлі життя, хотів просто їм зашкодити, а я допомогла тобі в цьому, повела тебе їхніми стежками, їхнім слідом, аж доки ти їх вистежив, аж доки знайшов місце їхніх любовних здибанок, бачив, що вони направду кохали одне одного, що кохали не тільки свої молоді тіла, але кохались направду, як можуть кохатися тільки п’ятнадцятилітки, кохатися всупереч усім і всьому.

Ти зустрічав їх потім, один із них обертався десь у нижчих шарах мистецьких кіл, щось