Борис Дмитрович Грінченко - Пiд тихими вербами

— Ну, й гаразд… спасибi вам!.. Буду у вас жити… А як вернеться Зiнько, то в його проситимусь.

— Ой дiдусю! Чи вернеться?..

— Мабуть, йому вже не вертатися! — додала мати, втираючи сльози.

— От i зарюмсали!.. От уже й не люблю!.. Ну, сказати, це — мале, дурне! А ми ж iз вами, свахо, таки, спасибi боговi, пожили вже!.. Нi, тепер новий порядок щоб у нас у хатi завiвся: щоб i думки тiєї не було, що Зiнько не вернеться! Хiба ви не знаєте, що бог бачить неповинних, то й верне його? Воно викриється, хто це зробив, — шило в мiшку не втаїться! Хоч не вiдразу, а таки неминуче виявиться! Та й сам Зiнько хлопець моторний, — вiн знає оборонитися.

I дiдусь усе казав двом зажуреним жiнкам усякi слова розваги й надiї, надiї хисткої, але тяжко жаданої змученими душами; розваги, може непевної, але дорогої кожному засмученому серцевi. I вони впивалися тими словами, любими, як вода кринична погожа лiтнього пекучого дня чоловiковi, згагою знеможеному…

Другого ж дня дiд Дорош забрав дещо своє з рiдної хати, попрощався з невiсткою, з онуками — тiльки з сином не схотiв прощатися, — утер нишком сльозу з старих очей та й оселився зовсiм у Сивашiв. З ним укупi оселилася там i надiя — невеличка, щоправда, та все ж вона давала спромогу дивитися трохи яснiше на свiт, нiж дивилися бiдолашнi жiнки досi.

Чутка про те, що дiд Дорош од сина перейшов до внуки, швидко розкотилася по селу. Багато людей говорили, нарiкаючи на Остапа, тiльки своє товариство його боронило. Трохи через цей людський голос, трохи боячися батька, Остап уже бiльше не займав Гаїнки. «Треба перечасувати, думав, — а там, пiсля суду, то вже моя воля буде!»

А Сивашi тим часом жили собi тихо. Дiд правив за господаря, давав усьому порядок; Карпо й Васюта за-всiгди з дорогою душею охочi були послухати, запомогти. Було б i добре, якби не було сумно.

Спершу, як пристав до їх дiд, i Гаїнцi, й матерi стало не веселiше, але спокiйнiше трохи. Той упокiй породила надiя, а надiю збудив своїми словами дiд Дорош. Обидвi жiнки думали: «От уже скоро… От, може, завтра-позавтрьому вернеться Зiнько…» Нi завтра, нi позавтрьому вiн не вертався. «Ну, то в недiлю або в середу…» Минала без нiчого й недiля, й середа… Бiдолахи дожидалися, виглядали щодня, i щодня надiя їх дурила, i щодня вона пригасала, пригасала… I помалу-малу душа в матерi окривалася старим безнадiйним смутком, помалу-малу Гаїнка знов застигала, як крапля на морозi, знов робилася такою кам'яною, як i попереду. I знову минали покволом забарнi похмурi ночi, похмурi безнадiйнi днi…

Так минула осiнь понура, прийшла зима бiла й холодна…

Наближалося Рiздво…

Надiйшов i той «святий вечiр», що його так побожне й радiсно дожидає на селi кожне, бо в кожного з тим вечором поєдналися любi й серцевi дорогi згадки про щось святе й радiсне, про якусь любу надiю й тихий упокiй. Вiн витає тодi, той тихий упокiй, над усiм селом, над усiма хатами, зазирає до кожної в середину, зазирає в душу кожному своїми ласкавими тихими очима — такими ласкавими, як усмiх євангельської дитини, i такими променистими, як тая зоря вечiровая, що її свiту з такою побожною надiєю дожидають усi того вечора.

Так, скрiзь упокiй зазирає, в кожну хату, в кожну душу… Тiльки в Сивашеву хату вiн не зазирнув, тiльки в тiй хатi не всмiхнувся вiн нi однiй душi…

Дiждалися й там зорi вечiрової… Давно в хатi було поприбирано й чисто, давно вже блимала перед образами воскова свiчечка, осяваючи потемнiле малювання, поблискуючи на шатах, на бiлих, густо вишиваних, рушниках, на квiтках, що їми колись позаквiтчувала Гаїнка образи… На покутi давно вже стояла серед сiна кутя, а застеляний бiлим убрусом стiл дожидався вечерi, — та вечеряти нiхто не сiдав.

Стара мати не знать уже в який раз переставляє на миснику горшки й миски, то внесе в хату, то винесе щось, — так, мов iще не все вона поробила, мов ще дiла в неї дуже багато. I дiд Дорош усе знаходить собi роботу: то вiн утретє вже до волiв чогось навiдується, хоч уже давно їм дано їсти; то ступу на пшоно заходився нащось переставляти в сiнях з одного кутка в другий; то йому свитки й кожухи не так висять на жертцi, як треба… I Гаїнка якусь дуже нагальну роботу собi знайшла: знiмає з кiлочкiв та знов чiпляє рушники та розгортає, щоб вишиване видко було… вiкна тодi уже втретє заходиться витирати…

Та таки поробили все, все, що нi вишукували, що нi вигадували, аби загаятись, аби дiждатися, чи не почують швидкої ходи знайомої в дворi, чи не рипнуть дверi…

Нi, нiхто не вiдчиняв їх…

Дiд вийшов ще раз iз хати, постояв, послухав на дворi… Вернувся, не поспiшаючись, скинув кожуха, положив на полу- Тодi до обох жiнок промовив тихим покiрним голосом:

— Давно вже зоря… час вечеряти…

Остання надiя зникла…

Мовчки посiдали за стiл. Бiле волосся й борода дiдовi не бiлiшi були вiд обличчя Гаїнчиного; а старе, потемнiле як давнє малювання, змарнiле вiд працi, хвороби й смутку обличчя материне здавалося ще чорнiшим бiля того за малим не прозорого i дивно нерухомого обличчя.

Старий дiд Дорош узяв чарку тремтячої рукою та й почав промовляти:

— Дай же, боже, того року дiждавши, сiсти до святої вечерi в доброму здоровлю всiм… всiм — щоб… А тепер дай, боже, доброго здоровля тому, хто неповинно в неволi поневiряється!.. Нехай…

Та й не доказав дiд, — перепинили слово сльози… Гаїнка озвалася голосним плачем i вибiгла з хати. Мати, впавши на стiл, почала тужити:

— Сину мiй! сину мiй!..

Дiдова рука спустилася з чаркою на стiл, бiла голова похилилася, а буйнi сльози котилися з старих очей i падали на бiлий убрус…

Але дiд перший себе перемiг:

— Годi, свахо, годi! Плачем не пособимо. Господь милосердний йому поможе, а не наш плач. Будемо вечеряти, як закон велить, та його згадувати, то йому легше буде, бо й вiн же нас iзгадує. Кличте, свахо, Гаїнку!

Параска пiшла по Гаїнку. Та стояла в сiнях, припавши в кутку до стiни головою, i вся здригалася вiд плачу…

— Гаїнко, дочко, ходiм у хату!

Вона не вiдповiдала нiчого. Мати взяла її за руку й повела. Привела, посадовила за стiл.

— Гаїнко, внучко люба, не плач! — казав дiд. — Вiзьми в уста вечерi — як закон велить…

— Не можу! — скрикнула Гаїнка,