Юлія Ілюха - Східний синдром

— Я хочу… хочу народити дитину, — нарешті видихнула, міцніше стиснула в руках рюкзак, який тримала на колі­нах, мов захищаючись від лікарки. — Прийшла перевірити, чи все зі мною гаразд для цього.

— Скільки вам років?

— Тридцять два, скоро тридцять три, — проказала скоромовкою, соромлячись називати вік.

Брюнетка зміряла її поглядом із голови до ніг, і Таня готова була заприсягтися, що бачила в її уміло підведених очах неприховану насмішку.

— Аборти були?

— Так, один, давно… — згадала той день, і слова Сергія, і пісню, яка звучала в машині.

Лікарка поставила ще кілька запитань, внесла дані пацієнтки в файл у комп’ютері й попросила її роздягнутись. Таня залишила речі на кушетці й полізла на гінекологічне крісло. Закинула ноги в тримачі, заплющила очі, намагаючись абстрагуватися. Холодні сталеві інструменти та впевнені рухи лікарки завдавали болю, та й лежати з широко роз­ки­нутими ногами, нехай і перед жінкою, було принизливо.

— У вас ендометріоз, — констатувала брюнетка, роздивляючись Таню зсередини на великому моніторі, що висів на стерильно-білій стіні.

Та зіщулилася, хоч і не знала значення цього слова, відчуваючи, як датчик між ногами ніби вивертає її навиворіт.

— Вдягайтесь, — лікарка стягнула з рук гумові рука­вички й пожбурила їх у смітничок.

Поки Таня тремтячими руками натягувала колготки, вона стукала пальцями по клавіатурі. Загудів принтер, роздруковуючи знімки того, що брюнетка в білому халаті назва­ла «ендометріозом». Таня знову примостилася на краєчок стільця, чекаючи, коли вона закінчить друкувати й пояснить, що ж там побачила.

— Ось вам направлення на УЗД, МРТ і гістологію. — Лікарка від руки заповнила три бланки й тицьнула пацієнтці, не затримуючи на ній погляд. — З результатами знову до мене. Без черги.

— А що зі мною? — не витримала Таня. — Щось не так? Я можу мати дітей?

— Про це ми з вами поговоримо, коли я бачитиму результати досліджень. Поспішайте, бо гістологію приймають лише до обіду.

Тані здалося, що насмішка в погляді лікарки змінилася на співчуття. Передчуття чогось недоброго й невідворотного здавило груди, не даючи дихати. Вона схопила рюкзак, куртку й вибігла з кабінету, готова розридатися.

«Емоційно нестабільна», — подумала брюнетка, провівши її поглядом.

За дверима Таня віддихалася, випила води з кулера й трохи заспокоїлася. «Нічого ще не сталося, не треба себе накручувати», — подумки повторювала, сидячи по черзі під трьома кабінетами.

Маніпуляції, які проводили з її тілом, приймала при­речено, як людина, що вмирає, останнє причастя. Разом із купою роздруківок із результатами досліджень знову пішла під кабінет гінеколога.

Посиділа кілька хвилин під ним, збираючись із духом, потім постукала й зайшла. Лікарка запросила Таню сісти, сіла сама й заглибилася в читання.

— Результати гістології будуть через десять днів, — повідомила, не підводячи голови.

Таня кивнула, сильніше вчепившись у рюкзак. Лікарка закінчила читати й розвернулась кріслом до неї.

— Боюсь, новини в мене для вас невтішні. У вас ендомет­ріоз — розростання клітин внутрішнього шару стінки матки. Другий ступінь. Плюс аборт в анамнезі. Разом це спричиняє безпліддя. Але не впадайте у відчай, це лікується, і в багатьох випадках успішно. Гормональною терапією, хірур­гічним шляхом…

— Чекайте, не треба всіх цих слів, — перебила Таня. — Скажіть простіше — я безплідна?

— На жаль, зараз ви не зможете зачати дитину, — брюнетка в халаті уникала безальтернативних формулювань. — Але якщо провести гормональну терапію чи вдатися до хірур­гічного втручання, ситуація може виправитися…

— Дякую, я зрозуміла. — Ларіна піднялася зі стільця.

— Чекайте, я ще не призначила вам лікування! — Лікарка була здивована її поведінкою.

— Не треба, це зайве… — тихо відповіла й пішла до дверей.

— Ну точно емоційно нестабільна. — Лікарка тицьнула пальцем у бік дверей, коли ті зачинилися за Танею, і промовисто глянула на медсестру.

Та закивала головою, дістаючи з кишені халата ма­леньке дзеркальце, щоб перевірити, чи не розтеклась на губах помада.

Таня просто йшла. Вешталася вулицями, уже не відчуваючи рук і ніг. У якийсь момент вона опустилася на засипану снігом лавку в сквері, назву якого вона не знала, і заплющила очі. Сиділа так хвилин десять, поки її хтось не труснув за плече.

— Жіночко, вам погано? — нахилився над нею хлопець у футболці та фартуху, від якого відчутно пахло кавою.

— Ні-ні, все нормально, — запротестувала, намагаючись стати на ноги, але ті не слухались.

— Давайте я вам краще кави зроблю, — запропонував хлопець і допоміг їй піднятися. — Безкоштовно, не переживайте.

— Я ще в змозі заплатити за каву, — раптом розвеселилася Таня. — Чи я схожа на бездомну?

— Ні, просто на людину, у якої проблеми.

Із цим твердженням вона сперечатися не стала. Зайшла за хлопцем у крихітну порожню кав’ярню-кіоск, де не вмістилися навіть столики — лише стійки вздовж скляних стін із високими стільцями, і попросила подвійний американо. Повільно пила, не знімаючи пуховика, гріючи тіло й душу. Хлопець-бариста раз у раз позиркував на неї, але розмову не нав’язував. За вікном знову мело, у кав’ярні звучав приглушений джаз, а Таня намагалася переварити почуте від лікарки.

Безплідна. Це крах. Крах усього її нового життя, яке вона старанно викладала цеглинку до цеглинки, а воно все одно не трималося купи. За що тепер їй ухопитися, у чому знайти опору, коли земля вислизає з-під ніг, наче стільчик з-під вішальника? Після ночі, проведеної з Максом, вона ще майже місяць плекала малесеньку несміливу надію — а раптом?.. Тепер зрозуміло, чому нічого не вийшло. Нічого й не могло вийти. Звісно, можна почати лікуватися. Але це великі гроші й час. Жодного з перерахованого Таня не мала. Та й хто вона тут — зайда, чужинка на пташиних правах, яка все ще вірить, сподівається отримати громадянство, хоча її відфутболюють і зволікають із відповіддю. Раптом до неї дійшло: навіть якби їй сказали, що все гаразд і можна вагітніти хоч зараз, у неї все одно не було б жодного кандидата, з яким можна було б це зробити. Вона нервово засміялася й обернулася до баристи:

— А ти б погодився зі мною переспати?

Хлопець почервонів, зник за вітриною. Потім виглянув.

— Можливо. А що?

Знову засміялася, сидячи до нього спиною.

— Та нічого. Це не пропозиція. Це просто так.

Вона допила й ще трохи посиділа, дивлячись, як кружляє сніг. Потім заплатила за каву, хоча бариста відмовлявся й тицяв гроші їй назад у руку, вдягнула шапку й відчинила двері.

— А може, залишите мені свій номер? — крикнув він їй услід, юний та спраглий досвіду, якого можна набути зі старшою жінкою.

Таня озирнулась.

— Не треба воно тобі. Дякую за каву.

Вона вийшла в сутінки, які м’яко падали на київські вулиці разом зі снігом. Брела заметами, підкидала сніг ногами, набираючи його в чобітки. Коли прийшла додому, згадала, що весь день нічого не їла, хоча апетиту не було. Заглянула в холодильник — порожньо. Не знімаючи сукні, лягла на диван, закуталась у ковдру. Довго лежала, думала — про маму, про Сергія, про війну і Макса, про ненароджену дитину, а потім заснула.

Снилася знову війна. Таня крутила кермо в кабіні системи залпового вогню «Град», кудись мчала, перестрибуючи вирви від снарядів, коли її розбудив дзвінок. Телефон