Віктор Платонович Петров - Романи Куліша. Мовчуще божество, Віктор Платонович Петров

Які далекі, сірі, мізерні уявлялись Кулішеві нікчемні дні минулого! «Погане минуле», — казав Куліш в листі до Каменецького. Тепер нарешті він міг забути його.

— Я, — писав Куліш до Каменецького 25 червня 1860 з Києва, — задоволений з свого внутрішнього миру… До Петербурґу відчуваю огиду і ніколи не хотів би до нього вертатись. Мені здається, що я тільки два тижні, як виїхав з цього скопища нечестивих. Але я зовсім не грубшаю, бо живу напружено й іноді не сплю від нервового роздратовання. Вивчив багато нових пісень. В Петербурзі в мене не було голосу, а тепер є. В Петербурзі я був такий пригнічений, що дуже рідко просив навіть вас заспівати щось, а тепер співаю абож насвистую без перерви. Душевне здоров’я моє поправилося.

— Обмеженість понять або перешкоди з боку побічних осіб псували нам діло, а все таки воно було ділом і лишиться ним назавжди для головних дійових осіб,[43] — каже Куліш, розповідаючи Каменецькому про свій чернігівський роман та взаємини з Глібовою. — Один з моїх романів, — додає він, натякуючи на роман з Милорадовичівною, — розлагодився надовго, а може й назавжди; зате інший — тобто з Глібовою — входить у блискучий період розвитку.

— Скільки, — каже Куліш, — я пізнаю таємного, чого не знають люди, які живуть усе життя з моїми героїнями. Який ясний стає для мене механізм нашого родинного життя — на різні лади й тони. І скільки чудесного одкрилося мені.

— Я, — визначає себе Куліш, — романіст переважно. Все інше для мене більш чи менш — сторона.

Куліша надзвичайно втішає цей чернігівсько-ніженсько-київський епізод з панею Параскою.

В листі до Данила Каменецького він писав:

— Я дивуюсь: які трапляються в житті явища! Яких чудесних тайн повне прозаїчне життя, що рухається перед нами! Який великий поет людськеє серце!

— Але досить, — додає Куліш, обриваючи свої визнання й обмежуючись натяком, — усе одно ви нічого з цього не зрозумієте. А розповідати все — труд не під силу та може й даремний труд.

Знов і справді вже востаннє в ці роки розкрилася перед Кулішем поезія сердечного життя, за життьовою прозою — таємничий любовний ліризм.

Тверезий, риґористичний, поміркований і обережний, Куліш під вражінням звичайнісінької, найбанальнішої адюльтерної історії, ладен вважати себе за Дон-Жуана, розпусника, великого грішника, пишатись, проголошувати, вийти на перехрестя й усім, усім, усім проклямувати фанфарами гонору свою сміливість, свою надзвичайну розпусту, свій виключний успіх у жінок.

Він у владі мітологічних образів: він удає з себе то Прометея, то Месію, то Дон-Жуана.

Тим часом, усе було простіш, звичайніш, «міщанніш». Він мислить гіперболями й метафорами і не помічає свого нахилу до мітологізації та прибільшень.

В листі з 4 липня 1860 Куліш писав:

— Я уже писав Вам [Каменецькому] що зі мною тут трапляються чудеса. Жінки залицяються до мене, як до Дон-Жуана. Це є щастя мого життя. Щастя тому, що я приємно занятий і забуваю своє погане минуле… Між тим людина одкривається мені в жінці дивовижно. Пізнаючи щодня, що таке жінка, я разом з тим зрозуміваю краще й нашого брата чоловіка… Але ніколи не вважатиму зближення з жінками за неварте високого характеру. Це то й єсть саме життя; а те, що називають життям учені та ділові люди, то — надвірня робота. Справжнє життя в хаті й під хатою, на виду жінки. Усе, що віддалік від неї — епізоди, що в’яжуться з головним.

«Важко яскравіш виявити з себе невдалішого Дон-Жуана!» — занотовує Петро Чубський з приводу наведеного листа Куліша до Дан. Каменецького. «З перших слів: “Жінки залицяються до мене, як до Дон-Жуана” — цілком перекручено образ Дон-Жуана: таки ж не жінки залицялися до нього, а він до жінок… Бувало жінки навіть жахалися Дон-Жуана, а він, знаючи секрет “переможного благання”, знаходив шлях до серця й таких жінок».

Ізнов — додамо з свого боку — що це за Дон-Жуан, який в коханні цінить не пекельні провалля пристрасти, не піднесення, падіння, страждання, погрози, злочини, пахощі крови, дзвін шпаг, палкі захоплення й гіркі каяття, а тільки можливість приємно розважитись та забути погане минуле? Це — викладений Дон-Жуан, пародія на Дон-Жуана!..

Коли Куліш згадував подробиці свого перебування влітку року 1860 на Україні, в Полтаві, Чернігові, Ніжені, Києві, Одесі, свій для нього самого цілком несподіваний успіх у жінок, він згадував про все це не інакше, як про добу самого справжнього щастя. Куліш почував себе якось особливо екзальтованим, афектованим, і серце його огортала наївна гордість. Пишаючись з себе, він відчував свою виключність і надзвичайність.

У тому ж таки листі до Каменецького Куліш, згадуючи слова Василя Михайловича Білозерського («Василя Блаженного»), писав своєму повірникові:

— Колись, в часи оні Василь Блаженний висловив мені, що за моїх років не можна сподіватись на кохання з боку жінки. Але тепер я впевнився, що мені треба було пожити на світі й тільки зберегтись у такій мірі, як я, щоб у жінок, морально розвинених, мати повний успіх. З жодним юнаком вони не можуть бути так швидко свої, як зі мною.

Він певен був, що йому лишилося вибирати пригоди найпіднесеніші й найтрагічніші. Він переживав надзвичайні пристрасті, несподівані тріюмфи, небезпечні й погрозливі катастрофи.

— Я був, — розповідає Куліш про себе, — дійовою особою в таких сценах, що досі зустрічав тільки в найсміливіших і поетичніших романістів. Скажу більше: в моїх романах брали участь батьки, матері, брати, сестри моїх героїнь — творили волю мою.

І хоч він і каже, що «інтриґа, спокуса ніколи не були і не будуть моєю метою, я хотів тільки жити», але він не був би Куліш, коли б, ствердивши принадність жити й кохати, відчувати радісну насиченість життя, не завважив в другій половині фрази свого менторства й менторського вчительства:

— Я хотів тільки жити і навчав інших, як треба жити.

Недосвідний і ніяковий, вперше вступивши на шляхи донжуанізму, він не може відмовитись від думки про своє вчительське призначення.

2

Роман із Глібовою не лишився, розуміється, секретом для Леоніда Івановича, та, здається, ані Куліш, ані Глібова й не робили з своїх взаємин особливої таємниці.

Куліш, скинувши сурдута, в своєму фантастичному вбранні театрального турчина-запорожця почував себе так безтурботно і в такому ентузіястичному радісному стані перебував, що все на світі, навіть прикрості й ускладненості роману з Глібовою, заміжньою жінкою, він сприймав легко і лагідно.

Між чоловіком, жінкою та Кулішем сталася розмова, як і завжди в таких випадках, важка, прикра, напружена й навмисна.

Парасці Федорівні довелося вибирати й вирішувати, визначати свої наміри, оформляти свої