КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА - Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА

Розділ 12, в якому Фросю звільняють

      Перше, що спало на думку Фросі, це зазирнути до кошика білявки. Дівчина мала перед собою великий возик із: пельменями, лососем, ковбасою, червоною ікрою та запакованими суші. Фросю це порадувало – адже у цьому часовому вимірі вона не буде знову бідною.

      Як виявилося, білявка була дуже підступна. Мабуть, вона таки була родичкою Алана. Сестра-близнючка відсунула возика у бік і з’явилася перед Фросею, із одним пакетиком йогуртів та набором гелієвих ручок у дивному напівпрозорому кошику.

     - Пішли. Ручками вже будемо ділитися на уроках.

     Судячи з всього, білявка любила наказувати. Вона пройшла два метри, а тоді озирнулася:

    - Фросько, ти йдеш, чи ні? – Вона застигла і ще раз придивилася до Алана. – А я Вас знаю. Ви – той письменник-невдаха, який намагається популяризувати  археологію. Фросько!

     - Зараз. Алан Михайлович якраз розповідав мені про …. Про давніх кельтів.

     - З яких це пір, ти цікавишся історією? – Здивувалася сестра. – Не будеш на касі за дві хвилини, я тобі влаштую! І обережно. Десь тут вештається Прохор Гнатчук. Він кидає за комір жуків. Брррр. І де він їх знайшов на початку жовтня?

      Фрося цього не знала. Власне, як і того, яким чином її чудовий бірюзовий костюм, прикрашений вишитими птахами та квітами, перетворився на поношені сині джинси із витягнутою синьою майкою та ненатуральною курткою. Такий самий одяг був і на її безіменній сестрі. Але одяг сестри, у дану мить, дівчину хвилював найменше. Зате Алан, і досі був тим самим красенем у бірюзовому костюмі. Певно, в цьому світі він не погано влаштувався.

      - Не знаю, чи це зробили ми,  чи той світловолосий чоловік, - сказав Алан, - але минуле таки було змінено. – Він щось натиснув, і в його штукенції знову з’явився Смок. Він сьорбав з великого пластмасового стаканчика якусь рідину.

     - Ну? – Не зовсім ввічливо запитав Смок.

     - У нас тут знову зміни, - пояснив Алан.

     - Або я, або ти, хтось з нас з’їхав з розуму. У нас тут все, як було, таким і залишилося. Хіба що, я постарів…. На десять хвилин. – Хлопець розсміявся з свого жарту та вимкнувся.

      - А, ось ти де, - сказав знайомий голос Огняни. Струнка пані (або панна) підійшла до  переляканого Алана. Хоча, можливо, це всього лише було відчуття радості – що його кохана жива і у цьому часовому вимірі.  Огняна й досі мала довжелезну вишукану,  ледь не вечірню, сукню. Вона із цікавістю розглядала Фросю. Дівчина відчувала себе Попелюшкою під час прибирання, або рибою, яку витягли з води або…. Або дівчиною, яку охоплювали шалені ревнощі. Фрося ніколи не думала, що здатна на настільки сильні почуття.

     - Це – Єфросинія, - просто сказав Алан, ніби це щось пояснювало.

     - Так? – І Фросі здалося, що в очах Огняни вона бачить цифри та знаки, які швидко-швидко пробігають великими зеленими очима.

       - Я тебе знайду, - кинув Алан. Фросі кортіло запитати: чого це він так швидко її залишає, але, за одну десяту миті, перед дівчиною постала старша сестра.

     - То ти йдеш, чи ні? Тобі ж ще в кафе працювати.

     - В кафе? – Пробелькотіла Фрося.

     - Не такий вже він і гарний, - відрізала сестра-близнючка. – Так. У кафе. Нам треба сплачувати за навчання. Ти забула, що нас взяли до елітної школи? Припускаю, що за розум. Але ж треба сплачувати і внески. О п’ятій вечора на тебе чекають, - і вона підійшла до каси супермаркету. Касирка відкинула жіночий журнал геть та стала пробивати недорогі товари.

     Однією з поганих рис подорожей у часі є те, що ніколи не певен: як звати Ваших родичів. Приміром, Фрося була певна, що білявку-близнючку звати Мартою.

      Якщо Ви поставили на виграш іншого імені (не Марти) – вітаю! Близнючку звали… Єва! Як встановила Фрося, використовуючи метод пізнання (до речі, про нього не так часто пишуть у підручниках, бо він має не давньогрецьке коріння, тобто звучить не надто солідно), сестра була старша на двадцять та любила наказувати. Фрося змирилася. Зрештою, Марта теж часто наказувала. А зараз Фросі було дуже погано: незнайома обстановка, дивний світ та єдиний, про кого вона хоч щось могла сказати напевно, заховався десь із зеленоокою Огняною.

      Вони, вдвох із Євою, віднесли продукти до квартири. Квартира була кращою за ту, мініатюрну в Місті Вовків (чи як те місце називалося?), але значно, на багато, гіршою за будинок в Українській Державі та квартиру напроти Софії Київської. Жили вони в якомусь Рівному. Фросю дуже збентежила ця назва, адже місто стояло на декількох пагорбах.

     Мама була та сама. Вона лише кивнула дівчатам та повернулася до екрану своєї дивної штукенції, яку називала ноутбуком. Цей ноутбук був дуже схожий на штукенцію Алана, але клавіатура була на іншому пластмасовому клаптику.

      Бабусі Єфросинії тут також не було. А згодом, Фрося із сумом дізналася, що її рідна порадниця померла у якихось “Пісках”, а на її могилі тепер лежать гранати, міни та інші, не сумісні із життям, речі.     

    Єва закинула придбані продукти до білого холодильника.

     - То, ти йдеш на роботу, чи мені знову тебе підміняти?

      Фросі дуже хотілося сказати щось таке влучне та в’їдливе. Але як на неї, Єва виглядала аж занадто втомленою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍