Лія Серебро - День падіння з висоти., Лія Серебро

30

  -Браво! Ось це - фаєр-шоу!

   -Устрибуй у багаття! Яскравіше горіти буде! - єхиднічала я.

У нього просто разюче виходило змішати всі мої почуття в безладний хаос.

-Іншим разом, мила. І я обов'язково захоплю тебе з собою! Ти задоволена тепер? Мені треба впевнитися, що більше нічого ти не викинеш.

-Переживаєш? Може й викину ще що-небудь! - хмикнула я.

-Це - уже пахне псуванням майна!

-Для кого і для чого ти діставав ці монатки, якщо ми з тобою їх не використовували? - вимовила я, спостерігаючи за яскравим полум'ям, яке видавало їдкий запах паленої гуми.

-Хотів сам позбутися його. Викинути хотів! - розвів він руками. - Але не міг придумати як! Ти допомогла мені в цьому, на тому спасибі і я - спати! Йдеш зі мною?

-Горить!!! Що горить? - Лідія вискочила з дому до нас на подвір'я, вся скуйовджена і пом'ята від міцного нічного сну. - Нас підпалили? - припустила вона спросоння.

-Вероніка Станіславівна чаклує тут, заспокойтеся і йдіть спати. Усе під контролем, Лідіє. - спокійним тоном запевнив її Олександр.

   Вона вилаялася якимось невиразним словом і знову вирушила до себе.

-Ну так що? - запитав мене Олександр.

-Я не буду сьогодні спати з тобою! Ти став розпускати руки...

-Тільки придумай знову, що нам після цього потрібна пауза, а тобі знову треба подумати! - вигукнув він, перебивши мене.

-Можливо, що треба!

-Я ж тебе з-під землі дістану! А ти й тижня не зможеш без мене.

-Ти занадто самовпевнений! Я почуваюся терпилою в наших стосунках. Ти як школяр, постійно норовиш мене посмикати за косички! Тільки вже по-дорослому! І при цьому ж, і в коханні клянешся? Що в тебе за кохання таке? Хто я для тебе?

  Олександр задумливо почухав потилицю і подивився на мене своїми бездоганно синіми, майже кольору електрик, при світлі вогню, очима. Зі свого боку я помітила, який він до біса привабливий, коли його голий торс обдають відблиски вогню. Лякаюче привабливий. Немов альфа-самець, який відбився від вовчої зграї і гуляє сам по собі.  Він засунув руку в кишеню домашніх штанів і дістав звідти мобільний. Щось перегорнув у ньому, а потім підкликав мене до себе із запитанням:

-Ти весь час запитуєш мене, навіщо ти мені та хто ти для мене?! Дивись! Бачиш цю дівчину? - він показав мені фото однієї дівчини з соціальної мережі й автоматично перегорнув ще кілька знімків із нею.

-Навіщо ти мені її показуєш? - здивувалася я, а серце моє шалено забилося.

-А ось цю бачиш? Вони обидві гарні, правда? - зі знущанням у голосі запитав він.

-Навіщо ти мені цих повій демонструєш? - не витримала я і вихопила в нього з рук мобільний.

-Вони сьогодні клеїлися до мене, перша одразу на початку заходу, друга вже під кінець готова була розсунути переді мною свої булки просто в туалеті, де знаходився банкетний зал...

-Фу! Що ти таке мені розповідаєш? - поморщилася я, ледве стримуючись від противного почуття ревнощів, що нахлинуло.

-Я до того, люба, що якби не кохав тебе і якби не поспішав додому, щоб побути з тобою, то я б зрадив тебе з ними! Ти ж такої думки про мене? Думаєш, я трахаю все, що рухається?

-Одразу з двома зрадив би? - із сарказмом запитала я, але від неприємної розмови гулом стукало у скронях.

-Може бути і з двома... - задумливо вимовив він.

-Ти вже мрієш про них! Стерв'ятник! Що я не бачу? Ти перед ким зараз відмазуєшся? Точно не переді мною! Ти собі медаль повісив, що сьогодні не переспав із цими дівками! Якого біса ти ще й у соціальних мережах їх знайшов? - запалила я.

-Це - мої пацієнтки... - самовдоволено відповів він. - Фото з воза... Красиві ж телиці, правда? А я до тебе прийшов!

-Бідненький мій! - злобно посміхнулася я. - Ти герой, сьогодні! Зміг встояти!

-Я зміг, тому що дуже люблю тебе... Хоч ти й змушуєш мене робити непередбачувані вчинки... Я втрачаю контроль із тобою... - він знову говорив це повільно, наближаючись до мене, й Олександру вдалося навіть узяти мене за руку, щоб я не опиралася.

-Зубик завтра зробимо... Припухлості зійдуть швидко, а я все ж таки озвучу те, що хотів сказати ввечері тобі... - почав він, погладжуючи рукою моє волосся і заправляючи пасмо, що вибилося, мені за вухо.

    Я з викликом подивилася на нього, всіляко впираючись уже звичному гіпнотичному шепоту з його вуст.

-Хочу, щоб ти очолила благодійний фонд у моїй клініці... Я думаю, що ти вже достатньо дозріла для цього, а мені потрібен надійний і вірний чоловічок у цій справі...

-Шлюх ось цих ось своїх проси! - з образою огризнулася я, тицьнувши йому в обличчя заблокованим мобільним.

-Тихіше... - прошепотів він.

   Я відступила від нього на крок і все ж узяла себе в руки. Простягнула йому мобільний телефон і вже спокійно відповіла:

-Уранці поговоримо.

-Так чи ні? Мені важливо знати? - з надією в голосі запитав він.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍