Тесс Геррітсен - Послухай мене, Тесс Геррітсен

Джонас глибоко зітхає.

— О, Боже.

— Ти щось знаєш.

— Нічого я не знаю. Нічого, що б міг підтвердити.

— О, заради Бога.

Він вказує на диван.

— Сідай, Енджі. Влаштовуйся зручненько, поки я організую нам трохи регідратації.

Він прямує до кухні, а я сідаю на диван. Крізь вікно, що виходить на мій дім, я помічаю рух у сусідньому будинку. Це моя заклята подруга Аґнес Камінскі стоїть у вікні своєї вітальні, курить сигарету і дивиться просто на мене. Хоч деякі люди можуть вважати мене місцевою нишпоркою, Аґнес поза конкуренцією, і тепер вона, ймовірно, припускає, що між нами з Джонасом щось відбувається. Я не можу звинувачувати її за припущення найгіршого. Сама в такому винна. Я просто махаю їй, щоб вона знала, що я її бачу і мені байдуже, що вона думає. Бути вульгарною менш підозріло, ніж потайливою.

Вона кидає на мене сердитий погляд і відходить від вікна, безумовно, з одним із її звичайних презирливих фиркань.

Із кухні лине веселий передзвін льоду в коктейльному шейкері. О, ні, він збирається поновлювати водний баланс алкоголем, і мені, схоже, доведеться сьорбнути трохи також, якщо я хочу вивідати в нього якусь інформацію. Джонас повертається до вітальні, вправно несучи два повні келихи мартіні, кожен з оливкою, що підстрибує всередині, й простягає один мені.

— Пий до дна, Енджі!

«Один ковточок. Лише один ковточок». Я відпиваю, і, матінко божа, як це добре. Він таки вміє робити мартіні.

— Тож ти хочеш дізнатися щось про Ларрі, — каже він.

— Ти ж розкажеш мені, правда?

— Жодних доказів я не маю. Лише підозри. Не зовсім обґрунтовані, як у нас казали, коли я був «морським котиком».

— Так-так, я знаю.

— Річ утім, що всі чоловіки однакові. Так чи інакше, ми червонокровні. Ми завжди придивляємося до, гм, товару. А іноді не лише придивляємося.

— У Ларрі є коханка?

Джонас закидає оливку до рота й усміхається.

— Бачиш? Мені навіть не довелося тобі казати.

— Але... але як же Лорелея?

Він зітхає.

— Сумно, чи не так? З чим тільки не миряться деякі дружини?

Я осідаю на диванні подушки, на хвилинку приголомшена цією новиною.

— Чому ти така здивована, Енджі?

— Я просто ніколи не... Я маю на увазі, Ларрі Леопольд?

Він знизує плечима.

— Як я сказав, це в чоловічій природі.

Це я мала б знати краще за інших. Адже саме тому розпався мій шлюб — Френк пішов від мене до іншої жінки. Хоча, врешті-решт, те, що він мене покинув, було на краще, бо завдяки цьому я потім зустріла мого любого Вінса.

Вінс. Він же не зробить зі мною такого, правда? Чоловіки не всі однакові, чи не так?

Якусь мить я маю панічне бажання подзвонити Вінсові, щоб він запевнив мене, що він справді в Каліфорнії, піклується про сестру. Потім я думаю про всіх чудових чоловіків, яких знаю, як-от мій зять Гебріел і Баррі Фрост, — добрих та вірних чоловіків, які не мають нічого спільного з Френком чи Ларрі Леопольдом.

Це якщо Ларрі справді скочив у гречку, на що натякає Джонас.

Я вивчаю Джонаса, який вже вихлебтав половину свого мартіні й видається розслабленим і задоволеним собою.

— Як ти знаєш, що Ларрі має іншу жінку? — питаю я його.

— Лорелея сама це запідозрила.

— Це вона тобі сказала?

— Це якось просковзнуло під час одного з наших вечірніх кавувань.

— Як я могла їх пропустити?

— Бо ми зустрічаємось у «Старбаксі» далі узбережжям. Просто сусідські теревені, знаєш?

Заради яких вони залишали межі району, ймовірно, так, щоб їх ніхто не бачив. Особливо, щоб їх не бачила я. Не дивно, що це оминуло мою увагу. Цікаво, скільки всього іншого оминуло мою увагу за багато років, скільки романів та злочинів я зовсім не помічала, бо була сліпа до того, що насправді відбувається навколо мене. Як я була сліпа до любовного зв’язку Френка.

Схоже, з мене кепський детектив. Це дуже неприємно визнавати, але тепер я це розумію і сиджу на дивані приголомшена, деморалізована.

— Ти не допиватимеш свій мартіні, солоденька? — питає Джонас.

— Ні. — Я підсовую свій келих до нього через кавовий столик. — Допий ти.

— Як скажеш. — Він закидає мою оливку до рота. — Не розумію, чому ця історія Ларрі та Лорелеї тебе так вразила. Так буває.

— Хто ця коханка? З ким зустрічається Ларрі?

— Гадки не маю.

— А Лорелея це знає?

— Ні. Гадаю, саме тому цей фургон був там, стежив за їхнім будинком. Б’юся об заклад, вона найняла когось стежити за ним. Зібрати на нього трохи компромату для розлучення.

Я думаю про це якусь мить і розумію, що це навряд чи так. Коли я подзвонила сказати Лорелеї про фургон, припаркований надворі, її голос звучав щиро спантеличено. Вона не намагалась відшити мене чи сказати, щоб я на нього не зважала. А потім вона покликала до вікна Ларрі, щоб показати фургон йому. Це точно не вона замовила спостереження.

Тоді хто це зробив?

Я встаю з дивану. Навіть попри те, що зробила лише кілька ковточків, відчуваю вплив джину. Джонас робить дуже міцний мартіні, і прикінчив він не лише свій, бо вже допиває залишки мого.

— Ав. Ти вже йдеш, Енджі?

— А ти вже напився.

— Я тільки починаю.

— Я того й боюсь. Піду додому.

Для «морського котика» Джонас не такий стійкий до алкоголю, як я очікувала. Його очі вже скляніють, і коли я йду, він надто «теплий», щоб устати з дивану й провести мене до дверей. Я переходжу вулицю назад до свого будинку і з вітальні оглядаю район. Кожне освітлене вікно — діорама в життя людей, яких я начебто знала, але тепер розумію, як мало насправді бачила. Я б ніколи не подумала, що Ларрі з його курячими лапками — донжуан.