Тесс Геррітсен - Послухай мене, Тесс Геррітсен

— Це «Юдіф, що вбиває Олоферна», — повідомив Гартгорн.

— Не те, що я б хотіла бачити в себе на стіні, — сказала Джейн.

— Проте, погляньте на цю деталізацію, силу. Холодну лють на обличчі Юдіф! Це портрет жіночої помсти. Це була особиста тема в житті Артемізії.

— Чому?

— В молодості Артемізію зґвалтував її вчитель. У цій картині бачиш її лють, відчуваєш її задоволення від звершення власного правосуддя. Вона прославляє насильство, але це насильство в ім’я справедливості. Саме тому дуже багатьох моїх студенток захоплює Артемізія. Вона породжує жіночі фантазії про покарання чоловіків, які їх скривдили. Це сила для безсилих. — Він закрив ноутбук і подивився на Джейн, ніби вона особливо розуміла, про що він говорив. — Тепер ви розумієте, чим ця тема привабила Емі.

— Силою для безсилих.

— Вічна тема. Жертви дають здачі й перемагають.

— Думаєте, Емі вважала себе жертвою?

— Вона сказала мені, що одна з причин, чому цей твір Артемізії захоплює її, полягає в знущаннях, яких зазнавала її мама від попереднього партнера. Я дізнався, що це було багато років тому, але такі травми відлунюють до кінця вашого життя. І тепер, якщо її переслідують... — Він запнувся, зненацька вражений новою думкою. — Цей наїзд на неї у березні. Чи не пов’язаний він якось з її переслідувачем?

— Ми не знаємо.

— Бо якщо це була не випадковість... — Він подивився на Джейн. — Тоді ця людина намагається її вбити.

28

Через вулицю щось відбувається.

Хай як намагаюсь не пхати в це свого носа, попри всі попередження від доньки та поліції Ревіра, я просто не можу ігнорувати те, що бачу неозброєним оком з вікна своєї вітальні: білий фургон знову тут. Фургон, що крутиться моїм районом без жодних очевидних причин. Цього разу він припаркований трохи далі по вулиці, майже просто перед будинком Леопольдів. Учора ввечері я бачила, як він спускався вулицею, рухаючись достатньо повільно, щоб я краєм ока помітила водія — чоловіка з коротким волоссям, що дивився на будинок Ґрінів.

А тепер ось він, припаркований на узбіччі у напрямку до мене.

Не знаю, коли він там опинився. Я не бачила його о п’ятій вечора, коли визирала з вікна, але тепер, о восьмій п’ятнадцять, він стовбичить на узбіччі з вимкненим двигуном та світлом. Припаркована автівка необов’язково має тривожити, але коли водій просто сидить там, щось тут не так. Надворі надто темно, щоб побачити обличчя водія; з цієї відстані він — лише силует у вітровому склі.

Я дзвоню Леопольдам. Слухавку бере Лорелея.

— Той фургон, припаркований під вашим будинком, — кажу я їй.

— Фургон?

— Пам’ятаєш, білий, що постійно крутиться поблизу. Не привертай його увагу! Вимкни світло перед тим, як визирнути з вікна.

— На що я маю дивитися?

— Роздивись водія, і, можливо, ти його впізнаєш, я хочу знати, чому він весь час повертається.

Я чекаю на лінії, а Лорелея вимикає світло і підходить до вікна.

— Гадки не маю, хто це, — каже вона. — Зараз спитаю у Ларрі. Гей, Ларрі! — кричить вона.

По телефону я чую, як її чоловік бурчить, заходячи до кімнати.

— Чого це тут вимкнене світло? Що ти робиш?

— Анджела подзвонила сказати, що той білий фургон припаркований біля нас. Ти не знаєш його водія?

Мить тиші. Потім він каже:

— Ні. Та й навіщо це мені?

— Бо він був тут уже тричі цього тижня, — кажу я Лорелеї.

— Анджела каже, що він був тут уже тричі цього тижня. Це здається дивним, чи не так? Ти не думаєш, що він шпигує за кимось поблизу? Можливо, він — приватний детектив чи щось таке.

Знову тиша. Ларрі обдумує це, і я очікую від нього якогось принизливого зауваження про дурних жінок та їхню дурну уяву. Я впевнена, що він так про мене думає, бо справді вважає себе набагато розумнішим за мене. Коли йдеться про скрабл, його правда. Але то лише скрабл.

Це не робить мене неправою з цього конкретного питання.

На свій подив, я чую, як він просто каже:

— Піду-но з’ясую, якого біса він шпигує за мною?

— Що? Ларрі! — гукає його дружина. — Що як він небезпечний?

— Я хочу припинити це тут і зараз, — чую я його останні слова.

Крізь вікно я бачу, як навпроти на ґанку вмикають світло, і Ларрі рішуче виходить зі своїх передніх дверей.

— Агов! — кричить він. — Хто тебе в біса найняв?

Раптом водій одночасно вмикає двигун і фари, фургон зривається з місця і кулею зникає в темряві.

— Дай мені в біса спокій! — горланить Ларрі йому наздогін.

Ну, це неочікувано. Я припускала, що цей фургон був тут, щоб стежити за Ґрінами. Адже це вони поводилися підозріло і; схоже, щось приховували. Тепер я гадаю, чи не була абсолютно неправа. Можливо, це не через Ґрінів.

Можливо, це все через Ларрі Леопольда.

Я не наважуюся говорити про це з Лорелеєю. Після того, як Ларрі повертається до будинку, я кидаюся через вулицю і стукаю у двері Джонаса. Знаю, що він удома, бо бачила його у вікні, де він тягав свої залізяки. Він завжди їх тягає після вечері. Джонас відповідає на мій стукіт, вдягнений у свій звичайний необтяжливий спортивний одяг, з футболкою, прилиплою до шкіри від поту.

— Енджі, крихітко! Ти нарешті готова для цього мартіні?

Я ігнорую його пропозицію і вриваюся до нього.

— Я маю тебе дещо спитати.

— Валяй.

— Це щодо Ларрі Леопольда. Що ти про нього знаєш?

— Ти живеш на цій вулиці довше, ніж я. То й знати маєш більше.

— Так, але ти — чоловік.

— Як мило, що ти помітила.

— Чоловіки діляться одне з одним тим, чим не діляться з жінками.

— Це правда.

— Тож навіщо комусь у