Таня Мальована - Устина - азовська відьма , Таня Мальована

Її погляд став лагідним та привітним ніби вона побачила когось знайомого чи рідного.

—Дякую, — щиро сказала я забираючи посібник.

—Скажіть, а як вас звати? — питання вирвалося само собою, перш ніж я подумала про доречність цього.

—Зви мене тітка Лада, — ласкаво відповіла вона.

—А тепер бувай, мене тут чекає цікава історія, —показала вона мені книгу, піднявши її зі столу і сідаючи на стілець, щоб продовжити читання.

—Бувайте, гарного дня, — попрощалася я й вийшла з бібліотеки в якомусь зачаровано теплому стані. Було досить спокійно й затишно, навіть не дивлячись на останні емоційні гойдалки.

Я йшла з посмішкою, як зненацька мене захопили в обійми сильні руки.

—Привіт, чаклунко, — я пізнала Богдана, тому навіть не намагалася пручатися.

—Привіт, перевертень. Ми ніби вже здоровалися сьогодні, — повертаючись до нього відповіла я.

—То було дуже давно. Ходімо на обід? Бо я голодний, як вовк, — пожалівся він.

—Цікаво, а як тоді вовки кажуть? — запитала я, хлопець тільки розсміявся.

— Ходімо, чаклунко.

Він поцілував мене в кінчик носа й взявши за руку, щільно переплів пальці, повів у їдальню.

— Слухай, а навіщо тобі підручник? — запитав Богдан, коли я поклала книгу на столі коло себе.

— Треба дещо пригадати з азів магії, — чесно відповіла я й подивилася довкола.

Тільки лязкіт ложок  та тихі розмови спочатку обіду наповнювали світлу кімнату на пів пофарбованими у світло зелений колір стінами, а далі просто побілені. Високі вікна й мереживні завіси,  які колись були білосніжні, а зараз з віком віддавали сірістю,  але вони чисті й ошатні при тому.

А скрізь голови й голови, я не могла порахувати усіх.

— Слухай, а вас завжди так багато на зборах? —запитала в Богдана.

Він озирнувся, й тільки потім відповів:

— Це ще не всі дісталися. Скоро має прибути загін косачок з Київщини, та Стас зі своїми. Ще можливо хтось із гуцулів, але якщо погодяться  бо вони ще не дуже вірять у небезпеку, —після невеликої паузи додав він.

—Знов, привіт! — налетів Андрій до нашого кутка

—Я готовий цілого ведмедя з'їсти, — плюхнувшись на стілець постановив він й притягнув тарілки з борщем,  що вірно чекала його.

— Дякую, треба казати, що тобі тут їжу принесли, — вставила Ліза дивлячись на брата й потягнулася до своєї порції.

—Кого це ти зібрався їсти?— незнайомий мені кремезний парубок, стояв з тацею їжі й погрожував нашому вовку.

Ліза як тільки но побачила гостя голосно пискнула від радості й кинулася тому на шиї.

—Приїхав таки, — постановив Андрій дивлячись на поведінку сестри.

—Да відчепися ти вже від клишоногого ще встигнути набазікатися.

— Сідай скоріше. Устино це Михась, Михась це Устина от і познайомилися, — заключила Ліза сідаючи. Я ледь змогла промовити що мені "Приємно познайомитися " Як на перевертня посипалися купа питань.

— Як в лісах? Не засумував? Як батьки ?

Й далі-далі.

Під ці балачки я й зі своїм обідом впоралася, тільки стояло питання чи зможу я осилити булочку з корицею, або лусну. Мій повний живіт протестував проти десерту й випічка відправилася бонусом на тарілку сокола.

Щоб не переривати друзів я обережно стисла руку Богдана привертаючи увагу.

—Я піду почитаю, добре? — прошепотіла я вказуючи на книгу.

— Ти впевнена, може тебе провести? —запитав він одразу відволікаючими на мене.

—Сиди вже, он тебе ще булочки чекають, — вказала йому на випічку, якої стола більше.

Він здивовано усміхнувся й стиснув міцніше мою руку проводячи великим пальцем зсередини долоні легенько лоскотячи шкіру.

—Я потім одразу до тебе, — поставив мене перед фактом Богдан відпускаючи мою руку.

—Добре, — я підхопила підручник і махнувши рукою на прощання вийшла з їдальні.

Не встигла дійти до потрібного поверху, як мене перехопила збуджена Стефа й зі словами ти мені потрібна потягнула за собою.

Здається у мого підручника сьогодні екскурсія територією, бо до кімнати дістатися виявилося важче ніж гадалося.

Пахощі шавлії, конвалій, бузку, сухого полину, лоскотали мій ніс. Це було дике поєднання, але таке весняне й запашне. Що Хотілося пчихати, але натомість я почухала кінчик носа.

Вже з пів години, як що не більше я сиділа в кабінеті вчительки чекаючи на щось. Нарешті я наважилася порушити тишу.

—Стефа, а що ти робиш? — не вірячи спитала я вчителька.

—О, привіт моє золоте, я забула про тебе, — Стефа була збудженна, її очі палали наче два смарагди, біляве волосся жило своїм життям, окремі пасма неначе ті змії підіймалися й  закручувалися, добре що не сичали.

А навколо неї самої виблискувала сила всіма кольорами райдуги.