Таня Мальована - Устина - азовська відьма , Таня Мальована

—Бувайте! — водяник махнув рукою й розчинився у хвилях Дніпра.

— Він ще довго міг теревенити,  а нам треба поговорити. Давай прогуляємося, — лагідно запропонувала вчителька роздивляючись місцевий краєвиди.

—Так добре, — я обережно підвелася струшуючи налиплий пісок з ніг.

Ми йшли стежкою серед дерев та співу пташок.

Літо було у самому розпалі, спека збільшувалася з кожним днем, а тут була прохолода. Річкова вода навколо острова давала свіжість, яку підхоплював вітер й розносив серед листя.

—Устино не вини себе, тільки, прошу тебе, — лагідно попросила Стефа.

—Я намагаюся, але ж я сама винна в тому, що притягла темряву.

— Ми готуємося до війни, ворог буває підступним і ті кому ми довіряємо іноді переходять на інший бік, вони обирають свій шлях і тим роблять нам боляче, — з сумом у голос тихо сказала вчителька.

Я зупинилася після її слів уважно дивлячись на неї.

—І часто таке трапляється? — запитала я.

—Останні вісім років напрочуд часто й з кожним разом все болючіше.

Стефа подивилася на мої долоні й поцікавилася:

—Чому ти й досі його не зняла?

—Не знаю, перед самим нападом тільки хотіла, як раз ключ знайшла, але не встигла спробувати, — зізнаватися, що я про це до вчорашнього дня й не думала мені не хотілося, але мої щоки почервоніла від сорому видаючи мене з головою.

—Зрозуміло, — закинула Стефа на це.

—І слухай може ти поговориш із Рохом , він і слова не сказав як ви тут.

—Якщо знайду його, від учора я його не бачила. Відчуваю, що тут, але він уникає мене останнім часом.

—Що задумав твій кролик?— стурбовано запитала білявка.

Я тільки знизила плечима бо й справді не розуміла, що з фамільяром.

У бік табору ми йшли під спокійні теревені.

Я все ще переймалася, але сприймала це не так гостро, як до купання.

Підходячи ми почули звичні для двобоїв звуки лязкіт металу стояв добрячий. Стефа подивилася на годинник й постановила, що це саме час тренування й вони стануть ще виснажливішими, а я подумала як добре що я не там на стадіоні.

Йдучи мимо я тільки спостерігала, як завзято всі тренуються й ловила зацікавлені погляди.

Виловила на полі своїх й помахала рукою, показуючи що все добре.

Повертаючись до себе мала намір знайти свого кролика, але де його носить, ми таки на великому острові.

Тому  відправилася до місцевої бібліотеки, спитавши перед цим дорогу у Стефи.

Прохолода це перше, що зустріло мене коли я зайшла в напівтемну кімнату. Рівними шеренгами стояли полиці з книгами, висока стеля зі старою ліпниною пофарбована у білий колір. Десь майоріло світло настільної лампи видаючи, що хтось живий таки тут є.

—Доброго дня, —привітала я  із літньою жіночкою, що сиділа за старим  масивним столом й уважно читала книгу в шкіряній обкладинці з металевими кутами. Вона навіть не звернула на мене уваги, тільки поправила товсті окуляри в пластиковій оправі.

—Доброго дня! — повторила я голосніше.

Вона аж підстрибнула на місці, впускаючи книгу із рук з голосним звуком удару.

—Шо ж ти так лякаєш но Стефо! — проскрипіла вона, потираючи груди в районі серця.

А потім вираз її обличчя став вкрай здивованим і трохи спантеличеним.

— Не Стефа, а хто ти? — підозріло запитала жіночка.

—Я Устина, учениця Стефи, — представилася я, не розуміючи її поведінку.

Наступила пауза, тиша повисла у повітрі бібліотеки та така, що мені стало незручно, я ніяковіла  під допитливим поглядом, що роздивлявся моє обличчя за склом окулярів.

—Мені б книжку, — нарешті зламала тишу я.

—А, ой точнісінько. Яку тобі книгу? — заметушилися вона.

—Про прокляття та зілля, але я не пам’ятаю назву. Її ще першою дають читати коли тільки навчається, — почала пояснювати я.

—Зрозуміла, — жіночка махнула рукою й з однієї із полиці висунулася книга допомагаючи собі товстими боками вибратися із чільного  ряду,  на волі вона обтрусилася й повільно полетіла через кімнату до столу, тільки легкий шурхіт сторінок супроводжував її.

Я  стояла наче мала дитина заворожена цим дійством, не могла відірвати погляд від цієї магії, від обережних переплетінь сили у незвичному квітковому візерунку.

— Як гарно, — прокоментувала я.

— Дякую,  тримай, — жіночка простягнула мені бажану книгу назва на обкладинці голосила "Цікавинки для магів першого - третього ступеня. Том перший"

—Тільки но у паперах розпишися, — наголосила вона.

Простягаючи мені звичайний бланк, як у школі колись.

— Так звісно, — я поставила підпис підтверджуючи що примірник поверну в цілості.

— От тепер бери, повернути протягом десяти днів, — заключила бібліотекар забираючи бланк.