Павло Коломієць - Невідоме Розстріляне Відродження

А ще тоскніше моїй матері одній копати картоплю: ця робота любить гурт. Вона чекає на поміч, на мене, на свого єдиного Івася, що має от-от надійти зі школи.

– Може, хоч у мішки поможе зібрати з куп. Ох-ох-ох! І так бідне натомиться – до школи чотири верстви та й назад стільки, не обідає ніколи, та висидиться там – аж позеленіло.

І дивиться на захід, на станцію, звідкіль має прийти Івась.

А вітер гасає по полях, по столочених стернях: його воля починається з Пречистої, коли тільки летові його заважають приплюснуті копи гречки бідних господарів, коли заважають йому тільки копальниці на картоплях.

Він тоді меткий, як заєць і не люблять його копальниці – спинами обертаються до нього. Зате він любить їх, та як підстрибне, та рване за спідницю, – навіжений, одчепись, – а потім підхопить пісню, то вже понесе й понесе, аж поки вона не впаде десь на рові.

Моя мати сама не співає пісень.

Моя мати, як вирівнює спину, то оглядає свою ниву й порівнює з нею своє життя.

Нива довга й вузька.

І на житті так, як на довгій та вузькій ниві – не родить.

Чоловіка, цебто мого батька, позбулась вона в японську війну…

Єдина надія – Івась, а може, виб’ється в люди й не буде знати цієї довгої та вузької ниви.

Іцько Ратнер, промисловець лісом, що живе на станції – людина розумна – про це всі кажуть і це є справді – так думає моя мати.

Іцько Ратнер – посилає двоє своїх дітей до школи: Клару й Абрама, вони зі мною навіть у одній класі.

Іцько Ратнер каже, що з Івана, цебто з мене, можуть вийти люди, якщо буду шануватися й не розледащію.

Минають осені, минають весни, рік за роком минають роки.

Поставлю крапку й тихенько, щоб не розбудити старої матери, відчиню вікно.

– Спи спокійно, моя ненько, хай тобі сняться рожеві сни! Спи під мелодійну колисаночку жаб з озера й соловейкове соло. Я сьогодні не буду спати. Я зіпруся на підвіконня й згадаю вісімнадцяту весну мого життя.

Пам’ятаєш ту весну, коли в почорнілі сніги, в березневу каламуть містечкову було кинуто слово – воля. Хвиля колом од нього пішла, така легітна хвилька, що школярі й урядовці збігалися дивитися на неї, радіти, радіти, хоч нічого й не розуміли. Я й Клара, кінчаючи вище-початкову школу, теж раділи, раділи радістю Клариної матери (батько був тоді на лісових розробках), яка нам сказала: «Ах, Родзянко, какая ето умная голова».

І ми з Кларою були раді, що Родзянко «умная голова», і виносили радість свою на залізничну путь, на поля, на шумні води, на ясні зорі.

А березнева каламуть тимчасом ізляглася – перетворилася на квітневу синь. А дерева набрякали бруньками і здавалось – от-от розвинуться буйним квітом.

Коли б уже швидше, коли б швидше!

І ми ж потім вітали прихід весни співами «Варшав’янки» й на вигуки начальника пошти: «Да здравствует Шевченко!» – виголошували таке дуже «ура-а», що в древніх хатах єврейських стіни обсипалися й калейдоскопічні вікна бряжчали.

І відповіла Клара:

– Так, Івасю, я бачу твою чорноземну міць і я… тебе кохаю!

І була радість вимріяного слова і була радість весни.

Як хороше слухати солов’я під акомпанемент жаб і пити місячні роси з довгастих чорних вій, коли вісімнадцяту весну – йно бачиш на житті.

Ах, я засентиментальничав! Зачиню вікно й затулю рядниною його, хай весняний плин пливе геть повз залізничну будку – мою хату, хай залишить у спокої мої хорі легені, щоб я міг прилягти спокійніше, згадати про осінь.

Бо скоро вже ранок і сонце засяє, і поведе мене до роботи на залізницю, а ще через день вишнячок мій зовсім обсипле цвіт свій і спомини свої я потопчу ногами.

Минають весни, минають осені, рік за роком минають роки.