Павло Коломієць - Невідоме Розстріляне Відродження

Це занепокоєний, вічно сумний Нарцис спочивав на високій скелі, одійшовши од рабів, котрі ламали камінь на нового царського палаца. Нарцис довго дивиться на Землю, бачить, як вона весело міняє свою фарбу, – тоді схиляє Нарцис лице собі на коліна, плаче і згадує свого Геркулана.

Народився 10.03.1900 р. у с. Княжин на Житомирщині. Закінчив 1924 р. Житомирський ІНО. Друкувався з 1922 р., був членом «Плугу» і ВАПЛІТЕ. Автор збірок оповідань і нарисів «Комнезамчики» (1925), «Верболози», «Очі», «Пригоди на маневрах», «Ювілей» (усі – 1930), «Чудо» (1931), «На соціялістичних рейках» (1932), роману «Чорнозем» (1933), «Повісті про мачуху» (1941).

Писав також вірші, переважно агітки, які друкував з 1924 р. в «Новій Громаді» та «Плужанині».

Помер від ран 19.12.1945 р. у Франкфурті-на-Одері.

Я спацирую стежечкою і боюсь ступити твердо. Мені шкода білих пелюстків вишневого цвіту, які я вчора споглядав із зачаруванням – сьогодні вони килимом білим дорогу мені встелили, я по них ступаю. Може, тому, що мій дикий любий вишнячок учора, два дні тому, був укритий суцільними шипахами цвіту – як иній узимку, коли гречці вродити наступного літа, – а тепер його пишна окраса встелила землю (чи не град визирає з трави!), встелила стежечку, що проробив її я поміж переплетених стовбурів вишневих (мій дикий вишнячок і я його не культивую). Може тому, що цілі згустки кисню просочуються через ніздрі, заполонюють рот (куди там, не схопиш усього), розпирають груди – я не можу спати, хоч уже північ.

Плинне повітря тьмянить легені, по жилах перекочується до голови, підхитує ноги, – я спираюсь на стовбура, сідаю на лавочку; вдивляюся в одну крапку, в гущавину вишневу – і так сиджу.

Ах, які перспективи!

Мій вишневий садок, пронизаний у кожній кісточці своїй, у кожній жилочці місячним сяйвом, – безмежний у далечінь (снилось мені? з кіно? чи справді – колись, десь, щось подібне бачив?) – на моїх очах перетворюється в австралійські прерії… далі… далі. Ах! це австралійські прерії – це наш поліський овруцький сосновий ліс…

– Бррр! – одна мить: сон? фантазія, дійсність? – вогкість нічна схопила за плечі – переді мною мій дикий, любий вишнячок.

Але викликаний уявою овруцький ліс!

Ось уже він розмотує давній спогад. Спогад? Ах, і знов він? Я схоплююсь, починаю швидко бігати вперед-назад, хочу затамувати його – не помагає.

– Він ще не злиняв, пелюстки його не обсипалися, – щось внутрішнє несподіване мені шепнуло, – ти його занотуй на папері, напиши про нього хоч коротко, схематично, тепер усі «бувші» пишуть мемуари, хай буде зайвий мемуар, може, й він стане за тему для майбутніх великих повістярів революції.

Так, рішуче так! Хоч уже з півночі звернуло, я сьогодні, не лягаючи спати, зараз же йду до хати й сідаю за свої мемуари.

«Ха-ха-ха-ха! В двадцять п’ять років пише мемуари сторож на верстві п./з. залізниці Іван Бабій!»

Коли сонце більшає й хилиться-хилиться на полудневий обрій, тоді на нього можна дивитися просто, тоді з заходу починають віяти пречистянські вітри.

Вітри летять по залізничних рейках, по телеграфних і телефонних дротах, обабіч вихитують молоденькими ялинками, летять на станцію, де їх затримують високі, струнко-густі тополі. Між ними починається боротьба: шугають вітри попід пахви тополів, розвівають їхніми верхів’ями, гнуть їх долу – зі скрипом, свистом, фугами, прориваються й летять далі на поля, просто на мою матір Бабіїху.

– От з ніг зіб’є, – випростуючи спину, зауважує мати, – не дасть докопати картоплі, дощу нажене.

Після Пречистої поля довгі, широкі