Агата Крісті - Смерть на Нілі

ми підходимо до суті злочину, того факту, що револьвер замотали в дешеву хустинку й оксамитову шаль і викинули за борт…

Рейс помовчав з хвилину, а тоді похитав головою.

– Ні, – сказав він. – Я не розумію. У мене є розмитий здогад про те, до чого ви хилите. Але, наскільки я розумію, він хибний.

– Так, звісно, ви бачите лише половину правди. Та пам’ятайте: ми повинні знову починати з самого початку, оскільки наше перше уявлення було абсолютно неправильне.

Полковник трохи скривився.

– Я звик до цього. Мені часто здається, що вся робота детектива – це підтирати невдалі починання й братися до справи заново.

– Так, це правда. І саме так не робитимуть деякі люди. У них виникає версія, й усе має підлаштуватися до неї. Якщо один маленький факт не підходить, вони його відкидають. Але завжди факти, які не підходять, важливі. Увесь час я розумів значущість того, що револьвер забрали з місця злочину. Я знав, що це щось означає, – але що саме, усвідомив лише півгодини тому.

– А я все ще не розумію!

– Але зрозумієте! Просто подумайте про те, що я озвучив. А тепер з’ясуємо, що з телеграмою. Тобто якщо гер доктор нам дозволить.

Доктор Бесснер все ще перебував у поганому настрої. У відповідь на їхній стукіт він висунув похмуре лице.

– Що таке? Знову хочете навідати мого пацієнта? Кажу вам, це нерозумно. У нього гарячка. І вже більш ніж достатньо хвилювань на сьогодні.

– Лише одне запитання, – попросив Рейс. – Більше нічого, запевняю вас.

З несхвальним бурчанням лікар відійшов убік, і двоє чоловіків зайшли в каюту.

Доктор Бесснер, стиха помурмотівши сам до себе, протиснувся повз них.

– Я повернуся через три хвилини, – оголосив він. – І тоді ви підете геть!

Чоловіки почули, як він зашкандибав палубою.

Саймон Дойл допитливо переводив погляд з одного відвідувача на другого.

– Так, – спитав він, – що таке?

– Дрібничка, – відповів Рейс. – Коли мені звітували стюарди, вони згадали, що синьйор Річетті був особливо стривожений. Ви сказали, що це вас не дивує, оскільки вам відомо про його поганий характер і що він повівся неввічливо з вашою дружиною через якусь телеграму. То можете розказати про цей інцидент?

– Звісно. Це було у Ваді-Хальфі. Ми саме повернулися з Другого порога. Ліннет вирішила, що на борту лежала телеграма для неї. Розумієте, вона забула, що її прізвище більше не Ріджвей, а слова «Річетті» і «Ріджвей» дуже схожі, особливо, коли написані жахливим почерком. Тому вона відкрила телеграму, але не змогла зрозуміти її зміст і саме ламала над нею голову, коли підійшов той тип Річетті та гнівно й безцеремонно вихопив телеграму з рук. Вона пішла до нього перепросити, проте він повівся з нею страшенно неввічливо.

Рейс глибоко вдихнув.

– Містере Дойл, ви знаєте, що було в тій телеграмі?

– Так. Ліннет прочитала частину з неї вголос. Там сказано…

Він раптом замовк. Назовні зчинився галас. До них швидко наближався високий голос.

– Де мсьє Пуаро і полковник Рейс? Я мушу бачити їх негайно! Це надзвичайно важливо! У мене – життєво важлива інформація. Я… Вони з містером Дойлом?

Бесснер не зачинив дверей. У проході висіла лише занавіска. Місіс Оттерборн відхилила її вбік і влетіла, наче торнадо. Її обличчя полум’яніло, ішла вона трохи нерівно й не зовсім контролювала свої слова.

– Містере Дойл, – театрально вигукнула вона, – я знаю, хто вбив вашу дружину.

– Що?

Саймон втупився в неї. Як і двоє інших.

Місіс Оттерборн тріумфально окинула трьох чоловіків поглядом. Вона була щаслива, неймовірно щаслива.

– Так, – мовила вона. – Мої здогади цілком підтвердилися. Глибокі, первісні, первородні прагнення. Це може виявитися неможливим, фантастичним – але це правда!

Рейс різко спитав:

– Я так розумію, ви маєте докази, щоб оголошувати ім’я вбивці місіс Дойл?

Місіс Оттерборн сіла в крісло й нахилилася вперед, рішуче киваючи головою.

– Звісно, маю. Ви ж згодні, що той, хто вбив Луїзу Бурже, також убив і Ліннет Дойл – що два злочини здійснені однією рукою?

– Так, так, – нетерпляче погодився Саймон. – Звісно. Цьому є логічне пояснення. Продовжуйте.

– Тоді моє твердження залишається в силі. Я знаю, хто вбив Луїзу Бурже, отже, знаю, хто вбив Ліннет Дойл.

– Ви маєте на увазі, що у вас є версія щодо ймовірного вбивці Луїзи Бурже? – скептично запитав Рейс.

Місіс Оттерборн накинулася на нього, наче тигр.

– Ні, я знаю точно. Я бачила ту особу на власні очі.

Саймон затремтів і вигукнув:

– Заради Бога, розповідайте. Ви кажете, що знаєте особу, яка вбила Луїзу Бурже.

Місіс Оттерборн кивнула.

– Я вам докладно розповім, що трапилося.

Так, вона була дуже щаслива – без сумніву! Це був її момент – її тріумф! То й що з того, що книжки не продаються, що тупа публіка, яка колись їх купувала й ненаситно поглинала, тепер знайшла нових улюбленців? Саломея Оттерборн знову стане знаменитою. Її ім’я буде в усіх газетах. Вона виступить головним свідком зі сторони обвинувачення в суді.

Жінка глибоко вдихнула й почала розповідати.

– Це сталося, коли я йшла на обід. У мене майже не було бажання їсти – весь цей жах від нещодавньої трагедії… Та не варто мені вдаватися в це. На півдорозі я згадала, що… е-е… залишила дещо в каюті. Я сказала Розалі йти без мене. Вона послухалася.

Місіс Оттерборн на хвилину замовкла.

Штора на дверях ледь захиталася, наче від вітру, але ніхто з трьох чоловіків цього не помітив.

– Я… е-е… – Місіс Оттерборн замовкла. Лід, по якому вона мала пройти, був надто тонкий, але ж це треба якось зробити. – Я… е-е… мала домовленість з деким із… е-е… з персоналу судна. Він мав… дістати мені дещо необхідне, але я не хотіла, щоб дочка про це знала. Вона буває трохи набридливою.

Звучить не надто переконливо, але вона вигадає щось краще для виступу в суді.

Рейс підняв брови, його очі запитально подивилися на Пуаро.

Детектив легенько кивнув. Його губи сформували слово: «Алкоголь».

Штора на дверях знову заворушилася. Між нею й дверима з’явилося дещо з легким сталево-голубим блиском.

Місіс Оттерборн продовжувала:

– За домовленістю, мені слід було пройти навколо корми на середню палубу, там на мене чекав чоловік. Коли я йшла палубою, двері каюти відчинилися, і хтось визирнув. Це була та дівчина – Луїза Бурже чи як її звали. Здавалося, що вона когось чекає. Побачивши, що це я, вона з розчарованим виглядом швидко зайшла всередину. Я, звісно,