Агата Крісті - Смерть на Нілі

Вона похитала головою, ще раз поправила манжети й поспішно рушила геть.

Жаклін обернулась і, засліплена сльозами, навпомацки попрямувала до своєї каюти. Рука під ліктем підтримувала й скеровувала її. Дівчина підняла голову й крізь сльози побачила поруч Пуаро. Вона злегка сперлася на нього, і чоловік провів її в каюту.

Жаклін упала на ліжко. Не в змозі стримувати сльози, вона заридала з тремтливими схлипуваннями.

– Він помре! Він помре! Я знаю, він помре… І я його вбила. Так, я його вбила…

Пуаро знизав плечима. Він сумно ледь похитав головою.

– Мадемуазель, що зроблено, те зроблено. Не можна повернути скоєне. Занадто пізно шкодувати.

Вона вигукнула ще голосніше:

– Я його вбила! А я його так кохаю… Я так його кохаю.

Детектив зітхнув.

– Занадто сильно…

Він уже давно про це думав, ще в ресторані мсьє Блондена.

І знову ця думка повернулася.

Трохи завагавшись, він сказав:

– Не всі події відбуваються так, як каже міс Бауерз. Медсестри завжди мені здаються похмурими! Нічна медсестра постійно дивується, коли ввечері виявляє свого пацієнта живим; денна медсестра постійно дивується, коли знаходить його живим уранці!

Розумієте, вони знають занадто багато про те, що може статися.

Коли хтось їде автомобілем, він може собі сказати: «Якби машина виїхала з цього перехрестя, або якби ця вантажівка здала раптом назад, або якби колесо відлетіло від ближньої машини, або якби собака зістрибнув з паркану на ручку передач – тоді я, мабуть, помер би!» Але всі припускають – і зазвичай так і є, – що нічого з цих речей не трапиться, тож усі щасливо дістануться до потрібного місця. Але, звісно, якщо хтось пережив аварію чи бачив кілька аварій, то він схильний думати інакше.

Жаклін, ледь усміхаючись крізь сльози, запитала:

– Ви намагаєтеся мене втішити, мсьє Пуаро?

– Bon Dieu знає, що я намагаюся робити! Вам не слід було вирушати в цю подорож.

– Якби ж я не поїхала! Це так жахливо. Але тепер це скоро закінчиться.

– Mais oui – mais oui.

– І Саймон потрапить у лікарню, йому назначать правильне лікування, і все буде гаразд.

– Ви говорите, як дитина. І після цього жили вони щасливо. Еге ж?

Вона раптом почервоніла.

– Мсьє Пуаро, я ніколи не мала на увазі, ніколи…

– Зарано про це думати! Так кажуть лицеміри, еге ж? Але ви частково романського походження, мадемуазель Жаклін. Ви сприймаєте факти, навіть якщо вони не надто пристойні. Le roi est mort – vive le roi![67]Сонце зайшло, і сходить місяць. Хіба не так?

– Ви не розумієте. Йому лише шкода мене, страшенно шкода, бо він розуміє, як мені жахливо усвідомлювати, що я його так скривдила.

– Ну, добре, – погодився Пуаро. – Чистий жаль – це дуже високе почуття.

Він глянув на дівчину чи то з глумом, чи то з якоюсь іншою емоцією. І стиха ледь чутно пробурмотів французькою:

La vie est vaine.

Un peu d’amour,

Un peu de haine,

Et puis bonjour.

La vie est brève.

Un peu d’espoir,

Un peu de rêve,

Et puis bonsoir[68].

Чоловік знову вийшов на палубу, яку міряв кроками полковник Рейс.

– Пуаро, друже! Ви мені потрібні. У мене є ідея, – одразу гукнув той.

Взявши детектива під руку, полковник повів його палубою.

– Випадкова заувага Дойла. Я її спершу пропустив повз вуха. Щось про телеграму.

– Tiens – c’est vrai[69].

– Мабуть, там нічого такого, але жодного шляху не можна лишати недослідженим. Чорт забирай, друже, два вбивства, і ми все ще блукаємо в темряві.

Пуаро похитав головою.

– Ні, не в темряві. На світлі.

Полковник зацікавлено глянув на нього.

– Маєте здогад?

– Тепер це не просто здогад. Я впевнений.

– Відколи?

– Зі смерті служниці, Луїзи Бурже.

– Та щоб мене, коли я щось розумію!

– Мій друже, це так ясно – так ясно! Тільки є труднощі! Плутанина, перепони! Бачте, навколо такої особи, як Ліннет Дойл, є стільки суперечливої ненависті, і ревнощів, і заздрощів, і підлості. Наче хмара мух – усе гуде й гуде…

– Але ви гадаєте, що знаєте? – Рейс допитливо дивився на друга. – Ви б так не говорили, якби не були впевнені. Не можу сказати, що теж бачу світло. Та звісно, у мене є підозри…

Пуаро зупинився й поклав велику руку на плече товариша.

– Ви чудова людина, mon Colonel[70]… Ви не просите: «Скажіть мені, що саме ви думаєте?» Ви знаєте, що якби я міг сказати зараз, то сказав би. Але спершу багато в чому ще слід розібратися. Та подумайте трохи про те, що я скажу. Є певні моменти… Ми маємо свідчення мадемуазель де Бельфор, що хтось підслухав нашу розмову в саду в Асуані. Маємо свідчення мсьє Тіма Аллертона про те, що він чув і робив у ніч злочину. Маємо багатозначні відповіді Луїзи Бурже на наші запитання вранці. Також є той факт, що мадам Аллертон п’є воду, її син п’є віскі з содовою, а я п’ю вино. І на додачу дві пляшечки лаку для нігтів і прислів’я, яке я процитував. І, нарешті,