Марк Лівін - Простими словами. Як розібратися у своїх емоціях, Марк Лівін

де звідусіль волають про вміння бути сильними і триматися, сльози здаються чимось, що виказує слабкість. Люди справляються з горем, зціпивши зуби. Але в такий спосіб асиміляція досвіду не відбувається. Якщо хочеться плакати, важливо дати сльозам волю.

У ХХ столітті, наприклад, на Прикарпатті була традиція — запрошувати бабусь-­плакальниць, які мали ридати під час прощання з померлим54. Це давало поштовх для близьких померлого перейти від шоку до оплакування, до прийняття реальності та прощання з близьким.

П’ята стадія — прийняття. Це місце зустрічі з новою реальністю.

Якщо всі попередні етапи пройдено нормально, з’являється досвід переживання втрати. Психіка людини пластична, вона відновлюється, головне — не перешкоджати їй і давати проживати все, що відбувається.

Одна із функцій почуттів — переробляти ситуації, які з нами трапляються, у досвід. Це ніби міксер, завдяки якому можна подрібнити надто тверді продукти. Якщо цим знехтувати, рано чи пізно з’являться проблеми.

Намагатися забути й не займатися своїми переживаннями — усе одно, що нічого не робити з глибокою раною, мовляв, сама загоїться. Часто на травмування впливає не сама подія — втрата цінності, а те, як людина пережила цей епізод. Психічний розлад може виникнути там, де горе не було прожито до кінця.

Обговорення — це найкраща профілактика наслідків утрати й переживання нещастя. Недаремно початок цього розділу ми почали з досвіду Ірвіна Ялома. Він радить насамперед говорити, не замикатися в собі. Давати волю почуттям. Просити рідних про підтримку, а за можливості — звернутися до психотерапевта.

Ще одна практика — це групи підтримки. Вони дають змогу встановити контакт з людьми, які також переживають горе та втрату, й отримати співчуття від них, у такий спосіб пом’якшивши біль і відчуття самотності. «Я не один такий». Ідеться також про прояв емпатії одне до одного, через яку можна підвищити самоповагу та відчути себе цінним і корисним.

На жаль, у нас немає машини часу чи здатності подорожувати в минуле (як у героя фільму, згаданого на початку розділу). Ми можемо робити це лише у власній пам’яті, повертаючись до світлих моментів через спогади. Під час переживання горя важливо не забувати про власне життя й не кидати тих, хто залишився поруч. Упевнені, поруч завжди є люди, готові підтримати, вислухати й допомогти.

Історія Іллі про улюблену собаку

Уперше я зустрівся зі смертю, коли моя собака померла в мене на руках. Ми з мамою дуже її любили. Мені було, здається, 20, коли собака почала хворіти. Ми намагалися її лікувати, робили все, що могли, але смерть вже була неминуча. Щодня ми бачили, як собака страждає. Хотіли її приспати, але всередині непокоїлися, чи маємо право на це. Якби собаку можна було запитати, що вона вирішила б? Може, була готова пожити так? Це теж про вибір. Жити, хоч і з болем.

Пам’ятаю, я навіть злився на неї, потім відчував багато провини. Було чимало нестерпного болю, який кудись потрібно було подіти. Собака постійно хотіла пити, шукала воду всюди, хоча їй це забороняли, бо на неї це погано впливало. Вона навіть намагалася залазити в унітаз, щоб напитися. Бачити її муки було нестерпно. А одного разу вона просто впала, голосно дзявкнувши.

Я подзвонив мамі, потім — ветеринару. Я тримав руку на тілі собаки, відчував, як її серце дедалі повільніше б’ється. Здогадався, що, імовірно, стався інсульт. Серце собаки завмирало, а я в якийсь момент навіть подумав, що хочу, щоб вона померла. Розумів: якщо вона залишиться живою, то ще сильніше мучитиметься.

Минуло кілька хвилин — і серце собаки припинило битися. У цей час примчала мама, ми, звісно, швидко повезли собаку до ветеринара, але лікар лише констатував смерть.

Горе, втрата й міське життя

Ілля. У місті зі швидким темпом життя дедалі більше прискорюється. У тому числі й ритуали горювання. Колись це було важливим моментом прощання з людиною. Подібно до того, як є стадії горя Кюблер-­Росс, прощання також має різні етапи.

Марк. У релігійних традиціях люди відзначають 7-й або 9-й, 30-й або 40-й день смерті. І звісно ж — похорон і поминки. Пам’ятаю, у моєму містечку Надвірна люди збиралися на 40-й день. Рідні померлого вбиралися в чорне, плакали. Гучно, не ховаючись і не соромлячись. Здається, у місті немає змоги випустити своє горе.

Ілля. Влаштувати похорон у місті — справа непроста. По-перше, треба домовитися з усіма службами, по-друге — зібрати всіх людей. Хтось на роботі, когось незручно турбувати. Та й самому врешті потрібно повертатися на роботу. Таке враження, що все це хочеться пошвидше проскочити. Тож форма горювання справді поволі зникає.

Марк. Я колись записував інтерв’ю з паліативною психологинею, яка працює з онкохворими дітьми й батьками тих, що померли. Вона розповідала, що бувають випадки, коли батьки змушені виходити на роботу наступного дня після похорону.

Ілля. Часом люди самі так вирішують. Їм хочеться пришвидшити процес горювання. Однак це ніби старатися загоїти рану тим, що підеш працювати. Імовірно, відволіктися вдасться, але це не те, що треба під час горювання. Інакше втрата може стати травмою.

Марк. Я добре розумію, про що ти. Коли померла моя бабуся, я взяв на себе обов’язки старшого: зі всіма