Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

Потім вона прокинулася в кріслі біля каміна в бібліотеці.

Над полицею, де раніше лежав меч, на порожній вітрині влаштувався біло-коричневий пугач.

І він залишився з дівчиною до останнього її дня.

Закарі Езра Роулінз закоцюбнув, сидячи в темряві. Поки тривала розмова за чаєм, він увесь час чув музику Вівальді. Тепер іноді лунає якесь поскрипування (певно, Аллеґра совається на стільці). Закарі чекає, коли очі звикнуть до темряви, але цього не стається. Темрява густа й щільна, наче йому щось натягнули на очі.

А ось той звук — достоту двері відчинилися. Хлопець думає, що, можливо, Аллеґра покинула його прив’язаним до стільця, але він чує дещо інше: щось падає на протилежний край столу з такою силою, що той завібрував. Потім це щось падає на підлогу — розбивається горнятко.

А тоді лунають кроки. Вони наближаються.

Закарі намагається затамувати дух, але не може.

Кроки зупиняються біля його стільця, і хтось шепоче на вухо:

— А ти думав, що я дозволю їй забалакати тебе до смерті, Езро?

— Що діється… — починає хлопець, але Мірабель цитькає на нього.

— Вони можуть записувати. Лампочки я розбила, але аудіо й камери — це різні системи. Рятувальна місія триває більш-менш згідно з планом, дякую, що допоміг відволікти увагу.

Щось торкається його рук і якимось рухом розрубує мотузки навколо зап’ястя. Мірабель тягне стілець назад, допомагаючи Закарі звільнити ноги.

Дівчина, очевидно, чудово бачить уночі, у темряві вона бере його за руку. Хлопець знає, що долоні в нього спітніли, але йому байдуже. Закарі стискає долоню Мірабель, і вона стискає у відповідь його; прогулянка пліч-о-пліч із Королем чудовиськ йому дуже подобається.

З вікон до коридору сотається світло від ліхтарів, його досить, щоб бачити бодай щось.

Мірабель веде його вниз сходами, а потім оминає підвальні сходи, і тоді Закарі поступово починає розуміти, де опинився, хай навіть і поганенько бачить. Тіні наповзають одна на одну, лиш інколи зблисне багряно-рожеве волосся дівчини. Однак вони, діставшись підвалу, не виходять у крижаний сад. Мірабель веде хлопця в протилежному напрямку — у глиб будинку.

— Куди?.. — хоче спитати він, але дівчина знову на нього цитькає. Вони повертають у коридор, прощаючись зі світлом, що пробивалося із садка, і знову опиняються в темряві, а тоді Мірабель відчиняє десь у ній двері. Спершу Закарі думає, що це, можливо, якісь із її дверей, однак, коли очі призвичаюються, він бачить, що досі перебуває в «Клубі колекціонерів». Ця кімната менша за ту, що нагорі, і не має вікон; її освітлює старомодний ліхтар, поставлений на стос картонних коробок, — світло блимає на стінах, вихоплюючи картини в рамах, наче в якійсь занедбаній мініатюрній галереї.

Доріан розтягнувся на підлозі поряд з коробками, непритомний, але, вочевидь, дихає, і Закарі відчуває, як у серці щось розтискається. Раніше він навіть не помічав, що там щось стиснулося, і це відкриття його трохи нервує, але хлопець одразу відволікається на інші двері.

У центрі кімнати стоять двері в коробці, але без жодних стін. Вони якось прикріплені до підлоги, але над ними та з боків нічого нема. За дверима під протилежною стіною розкидано ще більше коробок.

— Я так і знала, що в них є свої, — каже Мірабель. — Потилицею відчувала, але не могла знайти, бо не знала, де шукати. Не розумію, де вони їх узяли, це не якісь старі нью-йоркські двері.

Двері здаються старовинними, кути поцятковані візерунками із цвяхів, тигр тримає в щелепах круглий дверний молоток, а замість кулястої ручки вигнута клямка. Ці двері були б доречніші в якомусь замку. Рама до них не пасує, лак на ній надто блискучий. Старі двері вставлені в нову раму.

— А вони спрацюють? — цікавиться Закарі.

— Є лише один спосіб дізнатися.

Мірабель відчиняє двері — і за ними замість протилежної стіни й картонних коробок відкривається освітлена ліхтарями порожнина на кшталт печери. Сходів немає, а двері ліфта чекають на них навпроти, значно далі, ніж це було б доречно.

Хлопець обходить двері з іншого боку. Ззаду це та сама рама, у якій видно Мірабель, та, коли він повертається до неї, печера та ліфт знову там само.

— Магія, — бурмоче Закарі собі під ніс.

— Езро, я хочу попросити тебе повірити в цілу купу всього неможливого, однак буду дуже вдячна, якщо ти втримаєшся від уживання слова на букву «м».

— Звичайно, — обіцяє Закарі, думаючи, що слово на букву «м» однаково не пояснює всього, що відбувається просто зараз.

— Допоможи мені з ним, гаразд? — просить дівчина, підходячи до Доріана. — Він важкий.

Вони вдвох піднімають Доріана за руки. Закарі неодноразово грав у цю гру з приятелями, які хильнули зайвого, але зараз усе інакше: доволі високий і геть непритомний чоловік повисає мертвим тягарем. Але пахне від нього досі приємно. У Мірабель неймовірно сильні руки, і разом вони ставлять Доріана на рівні ноги й тягнуть, зачіпаючи підлогу подряпаними носаками брогів.

Закарі глипає на одну з картин на стіні та впізнає місце, зображене на ній. Книжкові полиці тягнуться уздовж подібного до тунелю коридору, жінка в довгій мантії віддаляється від глядача, тримаючи в руці дуже схожий на нещодавно бачений ними на картонній коробці ліхтар.

На сусідній картині теж зображена знайома місцина — підземна «не-бібліотека»: шматочок звивистого коридору, постаті заломлюють світло, що ллється з-за рогу, і кидають тіні на книжки, але самі залишаються невидимими. Картина нижче теж схожа: закамарок з порожнім кріслом і самотньою лампою, помережана золотом темрява.

Потім вони проходять крізь двері — замість картин Закарі бачить кам’яну стіну.

Доріана вони тягнуть печерою до ліфта.

Позаду них чується якийсь шум, і хлопець усвідомлює, що не зачинив двері. Лунають кроки. Щось падає. Десь далеко гупають двері. А потім ліфт дзеленчить, повідомивши про своє прибуття, і безпека має вигляд потертого оксамиту й латуні.

Доріана зручніше вкласти на підлогу під лавами. Двері ліфта не зачиняються, а терпляче чекають.

Мірабель озирається туди, звідки вони прийшли, крізь досі відчинені двері до «Клубу колекціонерів».

— Ти мені довіряєш, Езро? — запитує вона.

— Так, — озивається хлопець, не роздумуючи.

— Колись я нагадаю тобі про це, — обіцяє дівчина. Засуває руку в торбу, витягає звідти щось маленьке й металеве, і Закарі не відразу розуміє, що це вогнепальна зброя. Щось невелике й вигадливе — femme