Олександра Малінкова - В кроці від кохання, Олександра Малінкова

ГЛАВА 31

     Емілія.

- Ой! - Люся зойкає, а я приходжу до тями.

     Марк одразу відпускає мене, щойно помічає “небажаного свідка”. 

     Ще й досі перебуваю під враженням і погано розумію, що відбувається. 

   Тим часом подружка хапає мене за руку і тягне в інший бік, наче щойно вихопила з пащеки страшного звіра.

- Це що зараз бачили мої очі? - емоційно вигукує вона.

     А я сама не знаю, що їй відповісти. Все сталося занадто раптово. Я могла припустити, що рано чи пізно, наша зустріч відбудеться. Знала, що в Марка наше “неочікуване побачення” не викличе “захоплення”. Але до чого була не готова, так це до того, що він знову раптово поцілує мене.

- Агов, Міло! Повертайся вже в цей світ! - радить Люська й нарешті переключається на те, щоб завести свою стареньку тарантайку. 

- Я ж не помилилася, то був Марк? До окуліста мені не треба?

- Саме він! - киваю і починаю невимушено посміхатися.

     “Це ж треба! Навмисно не вигадаєш такого!”

- Ну ти даєш, подруго! Я тут її чекаю вже майже годину, а вона вирішила поцілувати Марка!

- Я його не збиралася цілувати! - бурмочу я. - Він, доречі мене врятував. 

- О-о! То поцілунки Марка вже рятують!? - зловтішно прокоментувала вона. 

- Я не про те! 

     “І чому подруга не може зрозуміти простих речей! Що це не я, врешті решт… не я шукаю зустрічі з ним! І в халепу потрапила не навмисно, щоб привернути його увагу! Це клятий збіг! Ну добре! Багато збігів! Таке враження, наче хтось навмисно неодноразово зводить нас в одне місце! 

     Я тікаю… а кожен мій крок навпаки, не віддаляє нас, а зближує!

     Що це? Чиясь примха…? Доля…? Карма…?”

 

     Марк.

     Ось і моє таксі, яке я викликав.

     “Я що тільки що зробив? Знову? Це що взагалі було?”

     Кусаю свої губи, наче караю за слабкість. 

     “Солодку слабкість”, - поправляю себе.

     “Сьогодні я розпробував! Її вуста, як мед! Я хочу ще!”

     Розумію, що всьому виною чимала порція віскі, яка додала мені нахабності та сміливості. 

     “Але ж вона відповіла на поцілунок!”, - посміхаюся про себе і відвертаюся до вікна, витріщаючись на нічне місто.

     Емоції на межі. Аж кров у скронях пульсує. 

    “Навіщо я її чипав?”, - запитую себе вкотре і не можу пояснити навіть собі, чим я керувався, звідки цей шалений потяг. Це щось, що не піддається жодному поясненню, щось, що сильніше за мене.

    Чи це асоціація про її “розбещеність” працює в зворотному напрямку? Але ж я так і не довів своє припущення. 

     Заплющую очі! 

     “Все складно! Не можу зрозуміти!

     Тоді якого біса вона знову робила в клубі? Це плюс камінець на ваги, щодо вірності мого судження. Але ж я сам бачив, як вона опиралась, як намагалася звільнитися від обіймів того здорованя. Покликала на допомогу, хоча знала чим ризикує! Впевнений, вона ще й досі переймається, що я можу розповісти Олександру Петровичу про її “таємницю”!  Легковажні дівчата поводять себе по іншому! Чи я помиляюсь?”

    Голова вже починає йти обертом!

    А далі що?

   Які мої наступні дії? Тепер вже я шукатиму можливість побачити її знову? Чи, навпаки, чекатиму доки емоції в моєму серці вщухнуть! Але щось підказує, що чекати доведеться довго…

     Для початку слід зізнатися собі, що зачепила! Чимось взяла таким… невагомим, ледве вловимим… своєю таємничістю, дивакуватістю, щирістю…

    Заплатив таксисту. Вибрався з автівки. Вдихаю на повні груби свіже нічне повітря. І знову ловлю себе на тому, що посміхаюся, як той дурник пришелепкуватий! Тридцять років, а поплив від поцілунку? Божевілля якесь!

     “Агов, всесвіте! Якщо це доля, ти ж зведеш нас знову?”

     Піднімаю руки до неба.

    Не знаю чи всесвіт почув, а собаки точно чули, бо дзвінко почали гавкати, а бабця з третього поверху обізвала мене “алкашньою”! 

     Образливо… Але, я по життю не образливий! 

     За пів години вже спав у своєму ліжку, як те немовля, стискаючи в обіймах подушку! 

     Прокинувся від того, що будильник просто скаженів поряд басами групи Rammstein. Між тим, сон обірвався на самому цікавому місці!

     Міцна кава допіо і я, нарешті, сповнений “любові до ближніх” приїхав у свій офіс. 

     “Хто не сховався, я не винен!”, - впевнено крокую коридором.

     Одягнутий в класичний синій костюм, ідеально випрасуваний. Тримаю в одній руці свій кейс в іншій ключі від мого кабінету.

      Вже біля самого ліфту залунав мій стільниковий.

- Алло! Рито, що вже таке сталося? - запитую свою секретарку, яка зателефонувала мені, хоча ще п’ять хвилин до початку робочого часу.

- Шефе, у Вас гості… - дівчина намагається ще щось сказати, але в кабіні ліфту дуже поганий зв’язок, тому нас роз’єднало. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍