Катерина Федоровська - Загублений ідол Ліни, Катерина Федоровська

Розділ 23. Прощальні любощі

Після такої шаленої ночі Ліна відчувала не лише солодку знемогу в тілі, а й спустошення. Виснажена й пригнічена, вона чомусь ніяк не могла заснути, тож гладила тонкими пальцями його численні татуювання на рельєфному пресі й просто не знала, що сказати. Будь-які слова здавалися зайвими.

Вони обоє розуміли, що це було розставання. Кінець без початку. Невідомо, чи взагалі побачаться ще колись.

- Я повернусь, як тільки зможу, - обіцяв їй.

Саміру, звісно, також не спалося. Перебирав її волосся, цілував кінчики пальців.

- Подумаю, кого б зі своїх демонів можна буде прислати тобі на поміч. Я не залишу тебе напризволяще.

- Не треба. Не обіцяй і не виправдовуйся, - знесилено прошепотіла. – Я все розумію.

Брехня то була. Не хотіла розуміти й приймати те, що вперше за стільки років їй хтось став таким необхідним. А він  покидає її та йде до  дружини.

- Я придбав будинок Дмитренків. Ти ж пам’ятаєш, де сховані ключі там в саду? Будинок тепер твій. Яра урегулює усі технічні моменти, відкриє доступ до рахунків. У нас є певні активи в цьому світі. Не мільйонери, але чимало коштів маємо. Ти не повинна бідувати, якщо все ваше майно конфіскують, - він говорив не те, зовсім не те, що вона хотіла чути від нього.

- Я не маленька дівчинка, Саміре. Я можу й сама заробляти. Тим паче тепер, коли ніхто не обмежуватиме мою свободу.

- Той договір наш також в силі. Ти отримаєш ту головну роль, - невже він не розуміє, що говорить другорядне, неважливе. – Ми подбаємо і про це.

Ліна підійнялася на лікоть. Вранішня світанкова зоря відбивалася печаллю у його прозоро-блакитних очах. Також страждає, напевно. Не витримала, сама й першою зізналася.

- Що ти зі мною зробив, демоне? Навіщо так глибоко проникнув у серце? Як тепер тебе забути й жити своїм життям…без тебе? Ти віриш, що за такий короткий проміжок часу можна закохатися? – запитувала, а сама чекала важливих слів від нього.

- Вірю, - відповів, бавлячись її волоссям, погладжуючи ту підвіску, що подарував. – Бо й самого поглинуло це найсильніше почуття. Такого не було, мабуть, ніколи із жодним демоном. Але я закохався в той же день, коли вперше побачив тебе. Можливо, знайдеться якийсь варіант бути разом. Так, щоб ти не постраждала. Так, щоб я не був зрадником для своїх.

Знову мовчали, дивилися одне на одного, ніби намагалися закарбувати у пам’яті цю мить назавжди.

- Ти – мій ідол, загублений в іншому світі, - прошепотіла раптом Ліна.

- Е, ні, дівчинко, - неочікувано Самір заперечив їй і сам підійнявся на лікоть.

Провів рукою по її виразно окреслених вилицях й суворо так сказав:

- Жодних ідолів чи кумирів не створюй собі. Ти нещодавно позбавилася від тирана й деспота. Тож навчися любити передусім себе, - він не зводив з неї свого зосередженого погляду. – Я маю надію повернутися. Але ця ніч, дійсно, схожа на прощання. Бо у мене вдома війна. Не знаю, чи здобудемо ми перемогу, чи завтра мене знищать. А, можливо, через якийсь час ти усвідомиш, що хочеш стосунків із нормальним чоловіком. Але в жодному разі не дозволяй ламати себе, Ліно. Нікому. Хоч би хто поряд із тобою не був.

Він знову припав до її медових вуст у якомусь божевільному єднанні. Але всі ті пристрасні цілування мали гіркий посмак розлуки.

Ледь змусили себе підійнятися з ліжка. І душ разом приймали, та й, за руки тримаючись, удвох сходили вниз. Але у вітальні, Самір відпустив долоню Ліни, зніяковіло зиркнув на Роя.

Перевертень, виявляється, повернувся вночі. Був у своїй людській подобі, мовчав та об’їдався. Яра, мабуть, допізна сиділа біля вогню, бо ще не прокинулася.

- Ти знайшов перехід? – спитав Самір, вмощуючись навпроти на канапу.

Рой ствердно кивнув йому, не припиняючи жувати й зиркати якось прискіпливо на Ліну.

- Далеко звідси? – демон, ставлячи питання, намагався не дивитися на жінку поруч.

А Ліні хотілося поряд бути, щоб урвати собі ще трішечки щастя. Тож і всілася на ту м’яку канапу біля нього.

На друге питання перевертень похитав головою заперечно.

- А що не так із переходом? – поцікавилася Ліна. – Чому потрібні відьми й шукати ще його десь? Він не в якомусь постійному місці?

- Ні, - відповів Самір. - Це певне магічне поле, яке змінює своє розташування. Повільно, але безперервно.  Це поле необхідно вловити.

- Як відьма має його відчинити? – цікаво ж було, звісно, бо безпосередньо її стосувалося.

- Активувати своєю кров’ю. Але не хвилюйся, потрібно лише проколоти палець, - поспішив заспокоїти трохи схвильовану Ліну. – І ти малюєш пальчиком пентаграму, торкаючись магічного поля. Ось цей знак.

Він розстібнув свою сорочку, демонструючи татуювання, яке пів години тому Ліна так жадібно виціловувала.

Рой щось мугикнув і виставив вгору три пальці.

- А, точно! Дякую, друже. Три компоненти потрібно поєднати, щоб відкрити перехід: твою кров, твоє заклинання відьомське. Яра тобі покаже, там нема чого вчити, п’ять рядків. Головне, голосно й чітко промовити демонською мовою. Ти справишся.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍