Публій Овідій Назон - Любовні елегії. Мистецтво кохання

серед людної площі:

   З-між багатьох одного, певно, привабить вона.

Де б комусь в око ти впасти могла — старайся там бути,

   Щоб бодай хтось із юрби став закоханцем твоїм!

Випадок важить і тут: гачок наготові хай буде —

   Рибка спіймається й там, де на улов і не ждеш.

Часто аж лапи збивають собі гончаки по яругах —

   Олень же, глянеш бува, в сіті потрапить і сам.

От Андромеду візьми: не мала й у гадці, що сльози,

[430]   Саме ті сльози рясні так заполонять когось!

Часто, в сльозах, волосся рвучи, на погребі мужа —

   Мужа знаходить вдова: звабив когось її сум.

Лиш уникайте чепурунів, що такі вже охайні,

   Мовби хто вилизав їх — до волоска волосок.

Вам говоритимуть — що й тисячам дівчат говорили:

   З місця на місце, легка, пурхає їхня любов.

Як бути тій, якій трапивсь такий, ще легший од неї?

   Може, раз уже так, — мати й самій багатьох?

Годі в те вірити, але це так: послухала б Троя

[440]   Мудрих Пріама порад{248} — то б височіла й тепер.

Інші закоханих лиш удають, хай як це ганебно, —

   Хочуть, святе вдаючи, вигоду мати якусь.

Тож не купіться, хай як од нарду б волосся блищало,

   Хай там який на нозі був би тонкий черевик,

Хай би й тога була найтоншою ниткою ткана,

   І, що не день, то новий перстень яснів би у них, —

Не спокусіться, кажу, бо то, може, злодій хитрючий,

   Що не красу вашу, ні, — одяг ваш оком пасе.

Часто: «Віддай, то моє!» — кричать обікрадені кралі,

[450]   Часто: «Віддай, то моє!» — форумом гомін іде.

Й дивишся мовчки, Венеро, на те зі свого золотого

   Храму, на покидьків тих, — ти й Аппіади{249} твої.

Знає ж ту погань усяк, поіменно знає, а ви ж то —

   Наче сліпі та глухі — й далі об них бруднитесь.

Доки ж то сльози чужі не служитимуть вам за науку?

   Не одчиняйте ж дверей чепуруну-брехуну!

Хай би там як не божився Тесей, кекропіди{250}, не вірте:

   Нині він, як і колись, тих же закличе богів.

Годі й тобі, хто Тесея наслідував, Демофоонте,

[460]   Вірити: хто ж, як не ти, зрадив Філліду свою?

Наобіцяють вам щось — і ви щось та й пообіцяйте,

   А як дадуть — тоді й ви не залишіться в боргу.

Вічний згасити вогонь на Вести жертовнику може,

   Може поцупити щось, Інаху, з храму твого,

Може для мужа свого з аконітом цикуту змішати —

   Та, що дарунки взяла, а відпустила — з нічим.

Ой, куди ж то мене понесло?.. Напни, Музо, віжки,

   Щоб під колісьми, бува, не опинитися нам!

Щоб угадати, де брід, таблички є соснові, восківки

[470]   (Спритна служниця із рук в руки їх передає),

Пильно приглянься до них і спробуй спершу пізнати,

   Чи прикидається він, чи не на жарт закохавсь.

Лиш перегодом озвись: для коханців чекання одвіту —

   Добра спонука, лише б не затяглося воно.

Так і зі згодою ти, як прохатиме, дещо затягуй,

   Надто рішучою теж, як відмовляєш, не будь —

Міри пильнуй: щоб і страх у серці він мав, і надію,

   От лиш надія нехай гору над страхом бере.

Пишете — щиро пишіть: не вчене, а з бесіди взяте

[480]   Слово вживайте в листі: саме таке до смаку.

Як же то часто запалював лист боязкого коханця!

   Як же то часто й гасив не палахку ще жагу!

Ну а котра з жіночок (не всі ж бо святі) свого мужа

   Хоче водити за ніс — краще самі не пишіть,

А лиш рукою раба чи рабині мережте табличку,

   Також комусь з новачків не довіряйте її:

Бачив не раз я: в страху, що слуга їх видати може,

   Так, мов у рабстві й самі (то й не життя вже) жили.

Верх же підступу — той, хто ті докази в себе тримає,

[490]   В того паскуди, скажу, Етни вогонь{251} у руках.

Підступ, так я суджу, й відбивати підступом треба:

   Меч брати проти меча — це ж бо й закон приписав.

До щораз іншого почерку вмій привчити правицю

   (Кари б на тих, хто довів ось до таких настанов!)

Відповідаєш — добре зітри, що раніше писала,

   Щоб між твоїх і чужий десь не проглянув рядок.

Пишеш коханцеві — то пиши так, мовби жінці писала:

   Хай буде «він» на умі, а на табличці — «вона».

Ну а якщо від дрібниць до поважних речей приступити

[500]   І на вітрилах усіх далі пустити судно —

Гнів ти всіляко гамуй, адже про обличчя ідеться:

   Лагідність — риса людей, гнів — дикуна, звірини.

Гнівом потворить лице, від крові жили чорніють,

   Очі страшнішим огнем, ніж у Горгони горять.

Вид свій уздрівши в воді за грою у флейту, Паллада

   Скрикнула: «Не оскверняй, флейто, моєї краси!»

В гніві погляньте в дзеркало й ви — й ніхто свого, певно,

   Не упізнає лиця — так-то спотворює гнів!

Рівно шкідлива — й пиха. М’який, усміхнений погляд —

[510]   Ось що не тільки краси — зваби жінкам додає.

Тож гордовита (бувалому вір), не мовивши й слова,

   Вже своїм видом самим гостя свого відштовхне.

Дивиться в вічі — дивись; усміхається — ти усміхайся,

   А головою кивне — згідно кивни йому й ти.

Напустувавшись отак, тупі пускаючи стріли,

   Гостру із сагайдака, врешті, добуде Амур.

Геть не для нас і сумні. Текмессу — Аянт хай кохає,

   Ми — веселенький народ: