Каміла Дані - Шлюбна ніч, Каміла Дані

-8.1-

— Круто! Мамо, а ти? — питає малюк у Єви. У відповідь тиша і розмірене дихання. Сумно підіймаю куточки губ, притискаючи до себе тендітне тіло. Вона заснула! Просто заснула і не чула, що я сказав. Б*я! А я, між іншим, говорив від щирого серця, та й з такими труднощами сказав слова, які ніколи жодній живі душі не казав.

— Залиш, вона заснула. Ти теж заплющуй очі й спи, — шепочу я синові. Він киває і прикриває очі. Відшукавши пульт від освітлення, вмикаю нічне світло і провалююсь у сон, так і не випускаючи з обіймів жінку.

Ранок настав занадто швидко. Здавалося, що минуло п'ять хвилин і час вставати. Сонце пробивається крізь щільні штори у кімнату тоненькими струменями, а ледь вловний спів птахів колише, затягуючи назад у сон.

Я вже забув, коли так добре спав. Напевно, ніколи! Хоч і було досить тісно. Я​ не звик спати в одному ліжку з кимось, а тут одразу троє. Виявляється, я навіть не повертався. Як заснув, так і прокинувся — із затиснутою в кулаці маленькою ручкою. Схоже, ми всі троє добре спали, адже жоден не поворухнувся.

Намагаючись не потривожити Єву і сина, встаю, кидаючи погляд на настінний годинник. Дев'ята тридцять! Вже півтори години, як я повинен бути на роботі, а тільки очі розплющив. За всі роки мого керування це вперше. Я завжди пунктуальний і того ж вимагаю від моїх підлеглих.

Тихенько, на пальчиках, виходжу в коридор, попередньо кинувши погляд на ліжко, з якого щойно пішов. Єва з Тимуром сплять немов янголята, майже торкаючись носиками. Нечутно причиняю двері. Швидко спускаюся, намагаючись пригадати, де мій телефон. Потрібно Макарові зателефонувати, та й Аліні теж.

— Доброго ранку, Яромире Маратовичу. Вам потрібна моя допомога? — вимовляє Анна, зупинившись за метр від сходів, якими я спускаюся. Жінка працює на мене понад десять років, тримає будинок у порядку і куховарить.

Чоловік Анни — мій садівник. Дуже порядні й хороші люди, ось тільки з дітьми не пощастило. Один син сів на голку, і тепер батьки зі шкіри лізуть, щоб вилікувати його. Я, звісно, допоміг влаштувати хлопця в одну з кращих клінік країни, але він періодично тікає, чим ускладнює собі життя і батькам. Була ще донька, але вона розбилася на мотоциклі кілька років тому.

— Ні. Можеш йти займатися своїми справами, — штовхаю крізь зуби, згадуючи вчорашні події, що відбулися перед тим, як ми провалилися в сон. Правильно сказати я, тому що “хтось” заснув відразу, тільки-но голова доторкнулася до подушки. Усвідомлення, що знову доведеться повторювати ті слова, мене бісить. Вчора був просто чудовий момент. Стерво, як вона могла просто заснути?!

Всередині вже вирує шторм, підіймаючи хвилі люті високо над головою. Скриплячи зубами, знаходжу телефон у куртці, яку кинув на диван незадовго до нашого з Євою поцілунку.

— Макаре, як справи в офісі? — хриплю у слухавку.

— Доброго ранку. Все добре. Інвестори просять зустрічі. На який день призначити? — відповідає помічник.

— Давай завтра о десятій, і перешли мені на пошту документи, в офіс я сьогодні не приїду.

— Як побажаєте, — чітка відповідь Макара.

Скидаю виклик, повертаючись усім тілом у бік сходів. Єва стоїть на верхній сходинці, свердлячи мене поглядом.

— Доброго ранку, чи дня, — бубонить жінка, спускаючись сходами.

— Привіт, Ягідко, — відповідаю хрипким голосом, вкладаючи у слова стан мого тіла. Тільки від одного вигляду розсипаного по плечах волосся, вузеньких очей і сонного голосу у мене кров закипає. Чаклунка!

— Якщо я вчора щось наговорила — не звертай уваги. Я від краплі алкоголю стаю зовсім іншою людиною, і провалу в пам'яті не уникнути, — наближаючись до мене промовляє жінка. Ох*їти! Від її слів мені хочеться сміятися від відчаю. Здається, ми знову звернули на стежку, якою не так давно ходили.

Без відповіді розвертаюся та іду до кабінету під пильним поглядом Єви. Тихенько причиняю за собою двері, а так хочеться лупнути ними з усієї сили. Тільки присутність сина мене зупиняє — боюся, що він може злякатися. Я хочу, щоб малий відчув у домі гармонію і любов, таку ж, яка колись випромінювалася від моїх батьків і бабусі з дідусем. Де вечорами біля каміна, присівши на коліна дідуся, я почувався найщасливішою дитиною на світі.

Дуже хочу бачити мого сина щасливого. Щоб дитина відчувала наше з мамою тепло і любов, переживання та підтримку.

Та на шляху до цієї ідилії є одне здоровенне “але”. Спочатку мені потрібно приборкати свою левицю, змусити забути про страхи та переживання. Змусити довіритися мені й бути на моєму боці. Знаю, що коза буде впиратися і показувати свої зубки, але з мене вистачить, сьогодні після вечері я буду йти напролом!

— Тату, — тихий голос малого.

— Так, Тимуре, що сталося? — піднявши очі від паперів, питаю у дитини.

— Ти з нами на вечерю не підеш? — вимовляє ледь чутно, опустивши очі в підлогу. Не зрозумів.

— Хто тобі таке сказав?

— Ніхто. Просто вже п'ята година вечора, а ти не одягаєшся. А мама сказала, що через пів години треба йти, — каже пригніченим тоном.

— Я запрацювався. І, звісно, я іду з вами! Ти ж знаєш, нам, чоловікам, не потрібно марафет наводити. Тільки жінки роблять макіяж, укладку і таке інше. А ми п'ять хвилин — і готові, — заспокоюю, поплескавши по плечах сина. Мене поглинув гнів з ніг до голови, і я навіть не помітив, як пролетів день. Дивився в папери й бачив тільки інопланетні ієрогліфи. Та і як тут працювати, коли в голову лізуть лише плани на сьогоднішній вечір?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍