Каміла Дані - Шлюбна ніч, Каміла Дані

Збираюся я швидше блискавки. Пообіцяти — пообіцяв швидко одягнутися, але, як на зло, не знав, що одягнути. Їй-богу, як хлопчина шістнадцяти років! Здається, ця жінка витрусила з мене весь здоровий глузд разом з мізками. Зрештою, плюнув та одягнувся в чорні обтислі штани й білу сорочку з синіми смужками на грудях. Накинув на плечі шкіряну куртку і застрибнув у білі кросівки. Я йду на сімейну вечерю, тож можна і без краватки.

Хвилин п'ять чекаю у вітальні, нервово поправляючи комір. Тільки чую цокіт підборів — здіймаю очі. Краще б я цього не робив. Єва в сукні, туфлях на шпильках і з клатчем у руках. Верхня частина сукні, немов друга шкіра, підкреслює груди, а розлітайка-спідниця, трохи нижче колін, так і манить зірвати її. Ця краса чорного кольору у рожевий горошок. Відьма! Волосся рівне, розпущене, без косметики, тільки губки чарівно блищать малиновим кольором, ваблячи доторкнутися до них.

Мій син теж досить елегантний. Чорні штани зі стрілками, біла сорочка і метелик. Зверху накинутий кардиган під колір штанів.

— Єво, ви просили підготувати. Ось, все готово, — Анна віддає пакет.

— Що це? — цікавлюся. Хто знає, що в голові у цієї жінки.

— Тату, ти що?! Це ж подарунки, як йти в гості без них? — викочуючи очі на лоб, відповідає малюк. — Ми з мамою через інтернет замовили, такі кльові, закачаєшся!

— Не сумніваюся! — витискаю з себе, дивлячись на Єву. Ораторка, вигнувши брову, хмикає. Молодець, правила етикету добре знає. Або просто хоче пустити туману в очі. Неважливо!

Цілу дорогу до особняка діда я потроху з розуму сходив. Ні, я, звісно, вдячний синові, що він попросив маму сісти біля мене, але... Ці тортури я не забуду ніколи, добре хоч рідкісні питання малюка приводили до тями. Я добре відчув свій голод. Так, чорт забирай, я голодний! Ця відьма облила мене з голови до ніг своїм ароматом. Як на зло, всю дорогу покусувала губки й проводила своїми тоненькими, витонченим пальчиками по колінах. Б*я, а я, немов збоченець, витріщався на цю виставу.

— Ілле, подивися, у нас гості! — склавши долоні будиночком, голосно вимовляє бабуся. Усміхається точно такою усмішкою, як і в дитинстві. Звісно, її обличчя змінилося, покрилося глибокими зморшками, але тепло, яке віддає моя друга мама, таке ж, як давним-давно.

— Привіт, бабусю! — вітаюся і беру за руку Тимура. Єва йде з іншого боку від сина.

— Які ви гарні разом! Яре, ти молодець, таку наречену собі знайшов! Щастя вам! — бабуся зі старту атакує. Кидаю погляд на Єву, адже чую звідси, як скриплять її зуби. У голові вже, напевно, уявляє, як скручує мені шию.

— Доброго дня, — коротка відповідь жінки.

— Добрий вечір, я — Тимур, а це моя мама, Єва, ну, з татом ви знайомі, — поправляючи свій кардиган, вимовляє син. Бабуся тихенько сміється, і в куточках очей я помічаю блиск.

— Ба, як ти? — швидко кидаю, щоб не дати розплакатися. Знаю я її, одразу ревіти.

— Все добре. Проходьте, проходьте, — запрошує бабуля, рукою показуючи в бік, куди потрібно йти.

Пропускаю Ораторку вперед з сином, прямуючи слідом. Проходжу у дім, мріючи скоріше вийти звідси. Хочу опинитися вдома наодинці з жінкою, яка зводить мене з розуму. Цієї ночі я не зупинюся, не дам шансу залишити мене на самоті. Якщо треба буде — ще раз все розповім, тільки щоб вона дала нам шанс.

Заходимо у вітальню, і я врізаюся в Єву. Жінка застигла на порозі, зблідла, позеленіла, губки розтулились. Кидаю погляд на диван і розумію ступор жінки. Широко розставивши ноги в боки, сидить Максим, а біля нього і Кароліна. Сучий син! Як тільки пронюхав, що ми сьогодні будемо тут?

Підхоплюю Єву за талію, цілуючи в скроню, і шепочу на вушко:

— Підіграй мені, — ще один швидкоплинний поцілунок біля вушка. Відразу одягаю маску бізнесмена і починаю виставу.

Розглядаю кімнату в пошуках об'єктів, яких треба побоюватися. На щастя, більше ворогів немає, тільки дід сидить у великому кріслі, як завжди, покручуючи свою палицю в руках. Тимур теж застиг у мами біля ніг, напевно, впізнав Максима.

— Давай синку, йди знайомся.

— Тату, ми пакет в машині забули, — розгублено підіймає маленькі очі син.

— Зараз Кім перенесе, — підморгую маленькому. Усміхаюся і показую, який я спокійний, ретельно приховуючи справжній стан. Я за останні тридцять секунд мільйон разів пошкодував, що не прикінчив цього придурка на рингу.

Ще я не можу зрозуміти, навіщо він притягнув цю фарбовану, накачану силіконом дурепу. Якби не її родимка на лобі, я не впізнав би сто відсотків. Губи переробила, волосся перефарбувала, груди підкачала. Одним словом, жах. Кароліна колись була досить милою дівчиною, з довгими ногами й обличчям янгола, але батько її занадто розпустив, і вона стала просто нестерпною.

— Прошу, — охоронець простягає пакет, спочатку кинувши погляд на Амеріна. Швидким кроком йде геть.

Тимур починає нишпорити у пакеті. Нарешті відшукавши потрібну коробочку, несміливо йде до дідуся. Зупиняється за метр від крісла і вимовляє немов вірш:

— Це маленький подарунок від нас з мамою для Вас. Сподіваємося, Вам сподобається, — щиро усміхаючись, торохтить дитина. Дідусь, щиро усміхнувшись, приймає маленьку коробочку з рук дитини.