Маріам Сергіївна Петросян - Дім, в якому…

І чекають уже давно. У них їжа в наплічниках, пляшки з водою, пледи, кавоварка і навіть, напевно, посуд. Хтось підводиться мені назустріч. Вони встигли звикнути до темряви, тільки я нічого не бачу, але, судячи з того, як упевнено пересувається цей хтось, він, швидше за все, Сліпий.

— Янус сказав, що все погано? — чи то питання, чи твердження, з Блідим цього ніколи не розбереш.

— Щось таке.

— Тоді пішли, — він обертається до тих, котрі сидять біля стіни. — Вставайте. Сфінкс нас проведе.

І я їх проводжаю. Химерною вервечкою ми пропливаємо повз акваріум із підсвіченою Горгоною, мимо скляних шаф і непрозорих дверей — дивні довгі тіні. Найгротескніша — та, що складається з двох: Табакі на плечах у Лері, вона найвища з усіх і найпелехатіша. Тут немає Чорного й Куряки, зате Македонський тягне сплячого Грубого, відображення якого в дверцятах шаф більше нагадує пухкенький наплічник. Я пропускаю їх наперед і йду за ними, милуючись і захоплюючись. Це моя зграя. Вона читає думки, вона схоплює все на льоту. Безглузда й чудова. Запаслива та забіякувата. Я можу повністю розтанути в ніжних почуттях до них — Чорного немає, і нікому перебити мій сентиментальний настрій. Але боже мій, як же нас мало! Похопившись, що відстав, тоді як треба було б іти попереду, показуючи дорогу, я прискорюю ходу й краєм ока ловлю останнє відображення в останній шафі — Македонського, який затягує за поворот свою посапуючу ношу, Сфінкса, що майже злився з ним, і ще когось, хто зблискує білими кросівками відразу за нами, але зникає, як тільки я обертаюся. Мені стає зовсім добре. Спеціально для оцього — останнього, невидимого — я починаю вголос читати вірші. Абсолютно дурні, такі, які любив колись Вовк:

Зелений день падкої сарани…

Гір сивих в передмістях трепетання,

А від полів до дому — дві суми.

Дві повновагі сумки стрекотання…

Дім

Інтермедія

Мотлохівня зустріла їх глузами й хихиканням.

— Хвіст Сліпого повернувся! — крикнув Пампух.

Зануда й Плаксій вибили барабанний дріб на днищах дірявих каструль.

— Хвіст Сліпого! Хвіст Сліпого! — проспівали вони.

У голосах не було ворожості. Радше здивування. Неначе місяць у лазареті викреслив Стрибунця з їхнього життя.

Вовк жадібно роззирався на всі боки.

— І... і Сіроголовий з ним, — невпевнено додав Пампух.

Майже вся група була у трикотажних фуфайках із яскравими, кричущими написами. Стрибунець зрозумів, що ця мода з’явилася, доки його не було. Фуфайки сповіщали: «Охоплений полум’ям!», «Моє життя — суцільне розчарування», «Тримайся якнайдалі!». Обличчя над яскравими написами здавалися дорослішими.

Спортсмен лежав на своєму ліжку, звісивши ноги, й гортав журнал. «Обставинам не піддаюся!» — прочитав Стрибунець його напис. На них із Вовком Спортсмен навіть не глянув. Вовк поставив на підлогу сумки.

— Привіт, Блондине! — сказав він Спортсменові.

Зануда та Плаксій відразу перестали барабанити. Спортсмен мимохіть глянув поверх журналу.

— Пампуше, поясни ось цим, що я давно Спортсмен, — сказав він.

Рум’яний і щокатий, подібний на вгодоване порося, той походжав перед ними, не даючи ввійти, а вони чекали на порозі, поки йому це набридне.

— Ось що, — зупинився Пампух і підтягнув штани. — Твоє ліжко, матусина дитинко, ми віддали новачкові. Фокусникові. Так що будеш спати в тій іншій кімнаті. І скажи дякую, що взагалі не відправляємо до візочників.

Стрибунець, який давно помітив на своєму ліжку чужі речі, промовчав.

— Нам тут усякі здохляки, такі, як ти, не потрібні, — закінчив Пампух. — І такі, як він! — палець Пампуха перемістився на Вовка. — Такі, як він, просто взагалі не потрібні.

— Це Спортсмен придумав? — запитав Вовк.

Спортсмен не опустився до відповіді. Тільки простягнувся на весь зріст, позіхнув і перегорнув сторінку.

— Хвостик у нас тепер із ручками, — пробурмотів він, не відриваючись від журналу. — Чудасія...

Стрибунець подивився на свої протези й почервонів. Очі Вовка лиховісно звузилися.

Пампух крутився навколо них, нічого не помічаючи.

— Давайте, котіться. Тут кімната зграї. Вона не для всяких здохляків, які шастають Могильниками.

Вовк відштовхнув його.

— Добре, я здохляк, — сказав він з відразою в голосі. — А ви всі здоровані. Особливо ти й Чемпіон. Чи як там його тепер називають... Блондин. Значить, так. Раз уже ви нас звідси виперли, ми будемо жити в тій кімнаті за своїми здохляцькими законами, і нехай усякі здоровані, такі як ви, до нас не лізуть. Зрозуміло?

Стрибунцеві не терпілося забратися геть. Він непомітно наступив Вовкові на ногу.

— Годі вже, Вовче. Пішли звідси.

Вовк підняв сумки.

— Ми йдемо, — попередив він. — До себе в кімнату. Хто не вважає себе здорованем, може перебиратися до нас. Місця купа.

Зануда і Плаксій розгублено постукали по каструлях.

— Гей! — обурився Пухир, під’їжджаючи до Вовка на роликах. — Що значить «ваша кімната»? Я теж там сплю, між іншим.

— Більше не спиш, — відрізав Вовк. — Ти ж здоровань, так?

Пухир роздивився себе.

— Не знаю. Не впевнений.

— Ну, досить тут розпоряджатися, — Спортсмен трохи піднявся на ліжку, відклавши журнал. — Знахабніли! Котіться на всі чотири сторони, а Пухир, де захоче, там і спатиме, не вам йому вказувати!

Зграя мовчала. Новачок на милицях, який умів показувати фокуси, сумно дивився на Стрибунця. Йому теж хочеться піти з нами, здогадався Стрибунець. Але йому дісталося моє ліжко. Його тепер не відпустять.

Вони вийшли на коридор, і хтось запізніло засвистів їм услід.

Стрибунець засміявся:

— Якраз цього я й хотів.

— Знаю, — сказав Вовк.

Вони увійшли в сусідні двері, й Вовк увімкнув світло. Кімната була гола та потворна. Два ряди залізних ліжок зі згорнутими матрацами, й тільки три з них застелені. Сліпий, який сидів на підлозі біля стіни, підняв голову. Він узагалі не підріс, хоча, можливо, по ньому просто не було видно. Тільки волосся стало довшим. Мода на фуфайки з написами до нього не докотилася. Він був у картатій сорочці з плеча когось дорослого. Властиво, в сорочці Лося, яка була для нього занадто довгою.

— Привіт, Сліпий! — радісно сказав Стрибунець. — Це я. І Вовк. Нас вигнали сюди. А ти вже тут!

— Привіт, — привітався Вовк, опускаючи на підлогу сумки.

— Привіт, — прошелестів Сліпий.

Вовк роззирнувся по кімнаті.

— Сумно, — сказав він. — Але ми сотворимо тут райські кущі.

Стрибунець стрепенувся.

— І я зможу посотворювати?

Йому не терпілося випробувати протези.

— Я ж сказав: «Ми», — кивнув Вовк. — Усі, хто житиме тут. Сліпий, ти не проти?

Сліпий уважно слухав, трохи схиливши голову.

— Ні. Сотворюйте, що хочете.

Вовк підійшов до застелених ліжок.

— Котре тут ліжко Пухиря?

— Друге від вікна.

Вовк згріб речі, що лежали на ліжку, й потягнув їх до дверей. Потім повернувся за білизною.

— Гачка також будемо виселяти? — з надією запитав Стрибунець.

Вовк зупинився.

— Не знаю. Як він сам захоче.

Перетягнувши речі Пухиря в коридор, Вовк повернувся. Мотлохівня за стіною шуміла тупотом і голосами. Вовк підбіг до підвіконня й ліг на нього животом, не звертаючи уваги на пилюку.

Стрибунець прилаштувався поруч. Вовк пожирав подвір’я очима. Він мав вигляд власника. Стрибунець часто бачив таким Сліпого, але Вовка — ще ніколи. «Як вони зможуть ужитися?» — з тривогою подумав він, озираючись на Сліпого.

Сліпий