Маріам Сергіївна Петросян - Дім, в якому…

Про п’яних ти вгадав. Про пісні теж. Можна ще в який-небудь четвер відвідати збіговисько поетів у старій пральні. Витерпіти півтори години сумовитих завивань і дізнатися що-небудь цікаве. Але це на любителя.

Лорд іще якийсь час розмірковує.

— Вичерпався, — зізнається він нарешті. — Більше нічого не можу вгадати. Хіба що хто-­небудь не дуже забобонний і говорить на ці теми вголос.

Я розумію, що він дійсно вичерпався. Обличчя в нього змучене.

— Стіни, — кажу я, зглянувшись. — Ти читаєш усе, що на них написано? І ніхто не читає. Крім тих, хто знає, що шукає та де дивитися. Ось ти картяр. Ти знаєш, де проставляються результати ігор — правильно? Некартярі їх і за рік не знайдуть.

Лорд хапається за голову:

— Звичайно! Який я ідіот! Я ж і сам сто разів...

Усе. Найближчі декілька днів ми будемо споглядати однозграйника, котрий прилипає до коридорних стін. І зішкрібати його в обідню перерву. Я раптом похоплююся, що, швидше за все, ніяких зайвих кількох днів у нього не буде, і ця думка наганяє на мене холод. Ні стін, ні, тим більше, поетичних збіговиськ. Я просто забув про це, намагаючись триматися спокійно. Перестарався. У грудях ниє щемке відчуття втрати. Недоречне в присутності Лорда, який поки що — тут.

— Знаєш, — кажу я, — що означає те, що трапилося з тобою? Що Дім узяв тебе. Впустив у себе. Де б ти не був, ти тепер — його частина. А він не любить, коли його частини десь розкидані. Він притягує їх назад. Тому не все втрачено.

Лорд морщиться, вчавлюючи недопалок у багатостраждальну тарілку.

— А ти сам у це віриш? Чи просто намагаєшся мене втішити?

— Взагалі-то я себе намагаюся втішити. Але ще Сивий говорив: слова, які сказано, щось озна­чають, навіть якщо ти нічого не мав на увазі.

Він сміється, виловлюючи з пачки нову сигарету:

— Не знаю, хто такий цей Сивий, але раз він щось таке говорив, я, либонь, цим і втішуся. Якщо вдуматися, «Сивий» звучить не гірше, ніж «Арістотель». А ти лягай, поспи тут, якщо хочеш. Вигляд у тебе такий, ніби ти не доберешся до спальні.

Поспати в Могильнику? Чому б і ні. Якщо Лордові не хочеться залишатися на самоті. Підводжусь і пересідаю на сусіднє ліжко. Їх тут два, як навмисне. І друге теж застелене.

— Ти правий. Співрозмовник з мене зараз нікудишній, а до спальні я дійсно можу не дійти.

Простягнувшись на ліжку, заправленому ковдрою асфальтового кольору, я відчуваю невимовне блаженство.

— Дякую, — шепочу, вже заплющивши очі. — Ти вдруге за день рятуєш мені життя.

Він знову сміється.

— Сфінксе, — я так і не зрозумів, відразу він мене покликав, чи мені все ж вдалося трохи поспати, — скажи, а я зможу ходити на «той бік» з інших місць? Із зовнішності?

Видряпуюся зі сну, але водночас намагаюся втримати його, ніби теплу ковдру, яку з мене стягують.

— Що? Не знаю, — власний голос здається чужим, він заглушений ковдрою, якої немає, — ніхто не перевіряв, не було кому. І знаєш що... Ті місця не такі безневинні, як тобі могло здатися. Серед них трапляються досить моторошні. Я просто вирахував, що там ти не протримався й двох місяців...

Я бубоню щось іще, адже те, про що він запитує, — важливо, відтак треба було б пояснити... Але навалюється сон, обліплює лице липкими грудками вати, які заважають говорити, і я, непомітно для себе, провалююся в нього. У важкий, недобрий сон, в якому чоловік зі сталевими передніми зубами та лицем, вкритим дрібними шрамами, називає мене «маленьким виродком», б’є за кожну провину й обіцяє згодувати своїм доберманам, яких у нього аж п’ять. П’ять худих, гостромордих, несамовитих псів у переносних клітках. До моїх обов’язків входить годувати їх і прибирати за ними, я ненавиджу їх майже так само сильно, як і нашого спільного господаря, а вони відповідають мені тим же. Мені тринадцять років, я безпорадний, самотній і знаю, що ніхто мене не врятує. Це він привчив мене до пива. Просто в його чортовому пікапі ніколи не було води...

Прокидаюся різко, ніби від ляпаса, здається, навіть з криком, і зриваюся, мокрий від старого кошмару, з реготом, що відлунює у вухах. Нутряне «хо-хо-хо» завдає якогось майже фізичного болю…

У палаті напівтемрява, світиться тільки нічник над ліжком Лорда. Золотоголовий добиває мою пачку, сидячи в тій же позі, дуже прямий і замислений. Запах тютюну повністю перебив запах медикаментів Могильника, тепер його не вижене ніяке провітрювання.

— З пробудженням, — без особливого ентузіазму вітає мене Лорд.

Я нагинаюся до постелі, яка ще зберегла відбиток мого тіла, до вологої плями там, де покоїлася моя потилиця, і витираю лоб об шорсткаву ковдру. Потім іду до Лорда. Кістки ниють, ніби, поки я спав, хтось по мені потовкся, що насправді є недалеким від істини. Лорд подає мені коротенький недопалок:

— Вибач, більше не залишилося. Робити було нічого. Тут ще й вечерю принесли...

І нічого не сказали про дим і мою персону, яка опочила в недозволеному місці? Краса — жахлива сила. Діє навіть на Павучих. А на них майже ніщо не діє.

Лорд вставляє недопалок мені в затискач, уникаючи дивитися в очі:

— Ти кричав уві сні. Й говорив. Страшні речі.

Я затягуюся, чухаючи граблезубцем брову, яка розсвербілася під пластиром.

— Могильник на мене погано діє. Майже зав­жди. Не варто було тут засинати.

— Хто цей чоловік? Він існує?

Кахельне облицювання стін ледве вловним відлунням відбиває наші голоси.

— Може бути. На «тому боці». Якщо його досі ніхто не прибив. Давай не будемо про нього говорити.

— Давай, — Лорд відкидає волосся з обличчя та нарешті дивиться мені в очі. Неначе бачить уперше. — Уже пізно. Тобі, напевно, пора. Якщо вхід не замкнено.

Мені дійсно час іти, але страшенно не хочеться залишати його в місці, де до мене приходив «сталезубий». Нехай навіть уві сні. Лорд наляканий, а значить, відкритий для всякого роду нечисті, якій тільки забагнеться його відвідати. Хоча не завадило б запастися їжею, сигаретами, іншими корисними речами й попередити, що я ночую в Могильнику.

— Перевірю двері, — кажу я Лордові. — Якщо там зачинено, відразу повернуся. Якщо ні, пройдуся до наших. Може, навіть принесу чогось пожувати.

Лорд киває:

— Давай. Там, зовні, — світло, будь обережний.

Махаю йому граблею й відкриваю двері в білосніжно-блакитний коридор.

Нічний Могильник — наче замок із привидами. Ненавиджу його синювате світло, яке перетворює обличчя на посмертні маски. Дійшовши до повороту, повертаю за ріг. По обидва боки моє ковзаюче відображення ловлять скляні дверцята шаф. Іду швидко. Тут нема де сховатися, але я чомусь упевнений, що це не знадобиться. І не помиляюся. Пост чергової сест­ри освітлений, як величезний акваріум, у центрі якого плаває остиглий лик Горгони Медузи. Якщо вона розплющить очі, мені доведеться закам’яніти, покладаючи надію на нездатність деяких хижаків виявити нерухомий об’єкт. Але Павучиха спить. Очі закриті, тільки лиховісно поблискують круглі окуляри. Прокрадаюся повз неї.

Вхідні двері не тільки не замкнені, вони ледь прочинені. Мене це дивує, але вийшовши в морок майданчика перед Могильником, я бачу жовтогарячі цяточки, які рівномірно спалахують, і перестаю дивуватися. Вони тут.