Антон Дмитрович Мухарський - I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

електричного дзвінка, й углибині зачулися акорди першого концерту Чайковського для фортепіано з оркестром.

Двері відчинив стрункий золотоволосий юнак, який разом із Мак-Лохом порався за шинквасом у пабі в день нашого знайомства. Був одягнений у розкішний халат із синього шовку, розписаний золотавими драконами. Певне, нещодавно він прийняв ванну, бо довге мокре волосся було розпущене по плечах.

— Привіт Доріане, я не один, — привітав малого містер Джон у той час, як той ніжно поцілував його в щічку. — Як твої екзерсиси?

— Сьогодні ставив батман, — зашарівся юнак, опустивши очі долу. — Вітаю. Проходьте, будь ласка.

— Перекажи міс Космо, аби вона приготувала нам свою фірмову каву. Ми з гостем будемо в коминній залі.

Щось я не дуже собі уявляв, як у цій маленькій квартирі може поміститися коминна зала. Проминувши декілька вузьких коридорів, ми завернули у глухий закуток. Він закінчувався дверима, з яких звисало лахміття порепаної білої фарби. Містер Джон хвацько копнув двері ногою і я отетерів. За ними дійсно розташовувалася зала, не менша за двісті квадратів з високою стелею. «Певне, винаймає два поверхи», — подумалося мені.

У залі палав грандіозний середньовічний комин. Два потертих, оббитих рудим оксамитом крісла з височенними спинками стояли неподалік, розділені невисоким столиком, заваленим глянцевими журналами. Декілька маленьких канап тулилися до стін, що мали такий вигляд, буцім сусіди згори регулярно заливають їх водою.

По стінах було розвішано копії Рубенсових натюрмортів у важких золотих рамах. Авторський стиль розкішної барокової помпезності я впізнав одразу. «А може, то оригінали? — потайки глянув я на Мак-Лоха. — Здається, чувак дійсно дуже крутий, раз сама королева викликає його до себе, аби розрулити питання з бунтівною невісткою».

Майже єдиним предметом, гідним такого простору, була велетенська бронзова люстра з неймовірною кількістю скляних плафонів, у яких горіли справжні свічки. Звисаючи велетенським гроном зі стелі, вона взялася зеленою цвіллю й була оповита жирним павутинням, неначе провисіла тут уже не одну сотню років. Під нею стояв величезний круглий стіл, застелений заляпаною воском оксамитовою скатертиною малинового кольору, на якій подекуди траплялися чорні пропалені плями. Поруч зі столом стояла дюжина таких само пошарпаних часом стільців.

Брудна підлога. Недопалки, кісточки від персиків та абрикосів, горіхове лушпиння, папірці, сірники з обгорілими голівками вкривали її щільним шаром.

Але найдивнішим предметом інтер’єру мені здався старий, схожий на радянський «Електрон», запилюжений телевізор, що стояв трохи осторонь від комина, безперервно транслюючи новини.

Коли ми увійшли, на екрані якраз постало обличчя нині вже покійного Джохара Дудаєва. Він давав кореспонденту інтерв’ю, що перемежалося кадрами вуличних боїв у зруйнованій чеченській столиці.

— Проходь, сідай у праве крісло навпроти комина, бо ліве завжди моє, — посміхнувся Мак-Лох. — Зараз нам принесуть каву і я розповім, для чого, власне, я запросив тебе в гості. Куритимеш кальян?

Сер Джон знову несподівано почав звертатися до мене на «ти».

— У вас є кальян?

— У мене є все, що можна курити, — усміхнувся він. — Маю прекрасний тютюн. Здається, ти був у Каїрі цієї весни, тож мусиш знати, що найкращий тютюн для кальяну виготовляють саме в Єгипті, на плантаціях у середній течії Нілу.

Ми справді у квітні цього року були з театром у Каїрі. У рамках днів українсько-єгипетської дружби представляли «Злочин і кару» на тамтешньому фестивалі. Саме там я вперше в житті курив кальян. Окей, проїхали. Вважатимемо, що Мак-Лох дізнався про Каїр та кальян від моїх колег.

— То куритимеш чи ні?

— Куритиму.

— Хей, Доріане, — гукнув у прочахнені двері, — скажи міс Космо, щоб вона також роздмухала кальян для нашого гостя. Доріан — мій прийомний син, а міс Космо — хатня управителька, яка працює у мене понад тридцять років. Вони — моя родина.

Я всівся у пошарпане крісло, ловлячи тепло від комина обличчям та долонями, бо трохи змерз під час наших вуличних мандрів.

— Прекрасний хлопець, цей Доріан, — містер Джон всівся у крісло поруч. — Правнучатий племінник Оскара Вайльда. Народився в Дубліні. Батьки назвали сина на честь героя знаменитого роману свого славетного пращура. На жаль, декілька років тому вони загинули в автокатастрофі. Доріан, до речі, дійсно дуже схожий на класичний портрет роботи Джона Фіцджеральда, ти не помітив?

Я ніяково знизав плечима, мовляв, «не дуже пам’ятаю те зображення».

— А ще має неабиякий хист до хореографії. Без кінця може дивитися у запису, як танцюють Баришніков чи Нурієв. Нещодавно отримав запрошення до нью-йоркської «Метрополітен опера». Через два місяці танцюватиме головну партію в балеті «Орфей та Еврідіка». Три роки тому я підібрав цього хлопчика майже на вулиці. Бідний юнак працював у якійсь задрипаній авангардній балетній трупі з південного Нортумберленду. Я відразу розгледів у ньому талант. Бо талант — то велика і рідкісна річ, прошу завважити. Але без підтримки навряд чи зможе себе реалізувати. Щасливий збіг обставин, випадок — от запорука розквіту будь-якого таланту. Кому, як не тобі, про це не знати. Адже кожен актор — то лише маріонетка в руках сценариста, режисера, продюсера, чи не так?

Старий знав, куди бити.

Його слова діставалися самих глибин мого серця, бо й сам часто замислювався про абсолютну акторську залежність від випадку.

Позаду рипнули двері. До кімнати, штовхаючи перед собою дерев’яного візка, зайшла поставна, сива жінка, вбрана у старомодну довгу сукню, що застібувалася на грудях довгим рядком ґудзиків. Білий накрохмалений фартух, облямований мережаними торочками, звисав з пояса, такі само мережані манжетки і комірець виглядали з-під сукні.

На візку стояв кавовий сервіз. Поруч — висока башта апарата для куріння тютюну, або, як кажуть араби, «шиші». До сріблястої тарілочки, на яку падали іскри від вугілля, було почеплено силу-силенну малесеньких дзвоників, що стиха бриніли сріблястим передзвоном. Від розжарених вуглин піднімався вгору сизий димок. На полиці знизу стояли пляшки з напоями, різнокаліберні склянки та чарочки.

Вдивившися в обличчя пані, мені здалося, що я її вже десь бачив. Здається, це була саме та дама, що намастила мені обличчя і скроні невідомою маззю, коли я непритомний валявся на автобусній зупинці після відвідин пабу «Чортополох» у перший вечір нашого перебування в Единбурзі.

— Ваша кава, сер, та кальян для молодого чоловіка, — проказала стара і я впізнав її сиплий голос. Помилки бути не могло.

— Дякую, міс Космо, можете бути вільною. Подбайте, будь ласка, щоб Доріан вчасно ліг спати.

— Неодмінно, — слухняно вклонилася служниця і позадкувала до дверей, лишаючи по