Євгеній Павлович Литвак - Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак

пасажири. Якщо до усього цього прикласти можливі особисті неприємності, то до депресії рукою подати. А людина за кермом з депресією – просто бомба уповільненої дії.

– Ви б жахнулися, якби побачили, що в моїй рідній країні робиться з автобусами. – Говорив Стажер. – Чим далі від Москви, тим гірше. Автобуси старі, ні про яку техніку безпеки мова і не йде. Глянеш на автобус в провінції, і волосся дибки встає. У Франції, наприклад таку старизну не можна використовувати для пасажирських перевезень.

– Звучить дійсно жахливо, – перекрутив плечима Лангре.

В цей момент в двір забігли п'ятеро у масках. Відсунувши літнього комісара убік, вони в чотири руки скрутили Стажера, ткнувши того лицем в холодні запорошені сходинки. Стефан охнув від болю, коли заламані руки потягнули вище, до лопаток.

– Навіщо так жорстко?! – Голосно обурився Лангре. – Показали б посвідчення, пояснили, у чому справа, він би пішов з вами. До чого ця вистава?

– Та ми, розумієш, так би і зробили, – похитав головою один з бійців в масці. – Але такий наказ – скрутити і пов'язати саме таким чином. Ти вже не осуди, комісар.

– А то я не знаю, для чого це все робиться, – Лангре войовничо схрестив руки на грудях. – Чините неабиякий психологічний тиск на підозрюваного, повторюю – підозрюваного злочинця! Сподіваєтеся, таким чином, скоріше вибити з нього визнання?

Бійці нічого не відповіли, більше навіть не дивлячись у бік Лангре, вони жорстким ривком підняли Стажера на ноги. Комісарові залишалося тільки спостерігати, як його… "Підозрюваного" або "Напарника"? ведуть у залізні руки правосуддя .

Глава 18

"Прийшов, побачив, переміг". Гай Юлій Цезар.

Сидячи поряд з Ганною на задньому сидінні таксі, Ніколас спостерігав за тим, як дівчина плавно вимальовує олівцем лінії у блокноті. Рухи пальців були витонченими і легкими, зайняття здавалося для неї вже давно звичним. Ганна змінила олівець на кольоровий, після пари десятків штрихів розтушувала малюнок.

– Дивися, – вона протягнула блокнот. – Я подумала, раз вже ми назвали показ "Тринадцятий знак зодіаку", то без тринадцятої сукні ніяк. Вона якраз підходить і до Змієносця, і до картин Алекса Крамера.

Ніколас окинув поглядом темно-зелене, під колір шкіри рептилії сукню:

– Мені подобається, – у цей момент задзвонив його телефон. За час, проведений з ним, Ганна вже знала, що ця мелодія означає виклик по відеозв'язку. – Вибач, – коротко кинув Ніколас і відповів на дзвінок. – Доброї ночі. Чи у вас день?

– Ми з вами знаходимося в одному місці, – посміхнулася дівчина по той бік екрану. – Я стежу за вашими пригодами і знаю, що на даний момент ви зупинилися на Римській імперії. Мій дідусь присвятив цьому все своє життя, а я виросла на історіях про Цезаря і знаю, як саме римський собор пов'язаний з християнством. Вважаю, я можу вам допомогти. Зараз вишлю адресу.

Дівчина поклала трубку, Ніколас тим часом подивився на Ганну.

– Зміна маршруту? – Посміхнулася вона.

– Так, – кивнув Ніколас і, окликнув водія, продиктував йому нову адресу, що надійшла по смс.

Вони опинилися в одному з центральних районів Петербургу. Таксі висадило їх прямо навпроти напівпідвального приміщення з неоновою вивіскою з нехитрою назвою "У Марти". Судячи з картинки, вони прибули до тату-салону, а ще більш дивним здалося те, що звідти доносилися гучна музика і сміх, ніби там повним ходом йшла якась вечірка. Переглянувшись з Ганною, Ніколас ще раз перевірив адресу, але ніякої помилки не було.

– Ну, – Ніколас знизав плечима, – яка різниця – тату-салон або лапшична? Головне, що вони можуть нам допомогти.

Поряд з ними зупинився мопед. Знявши шолом, одягнений в кур'єрську форму молодий хлопець стомлено зітхнув і потягнувся до коробок з піцою.

– Дякую, – посміхнувся Ніколас і підхопив невелику вежу з коробок, яких там було не менше десяти. – Далі я сам.

– Але, як же! – Здивовано заперечив хлопець. – Ви ж іще не розрахувалися.

– А, ви про Ловця Снів, чули? – Підморгнув Ніколас і включив прямий ефір:

– Банда! Зараз ми з вами станемо ще на крок ближче до розгадки Амріти, еліксиру безсмертя. За смачною гарячою піцою ми з Мартою поговоримо про Цезаря і його секрети, а спонсор нашої вечері… – Ніколас переклав камеру на кур'єра і його мопед. – Піцерія "Блокада". До зустрічі, триматиму вас в курсі.

– Скільки – скільки чоловік тільки що було в ефірі? – Приголомшено запитав хлопчина.

– Більше ста мільйонів, з Пітера теж багато людей, так що ви отримали відмінну рекламу, – підморгнув Ніколас.

– Да – ааа, дякую, а ви не могли б залишити автограф? – Кур'єр протягнув йому чек і Ніколас розмашисто розписався прямо поверх інформації про замовлення.

– Якщо я якось замовлю піцу і кур'єром будеш не ти…

– Тоді я буду диспетчером, – розсміявся Ніколас. – Що ж, ходімо? – Перехопивши коробки зручніше, він попрямував до салону. Двері відкрилися прямо перед ним, назустріч вийшла дівчина, з якою Ніколас нещодавно спілкувався по відеозв'язку.

– Вітаю, я Марта. Дивилася ваш ефір і побачила, що ви тут, вирішила зустріти. Це – до речі, мій салон, – вона кивнула собі за спину. – Не могла сьогодні призначити зустріч у іншому місці, в нас тут вечірка.

– З якого випадку? – Ввічливо поцікавився Ніколас.

– Старі клієнти, – знизала плечима дівчина. – Раз на рік бронюють на ніч наш салон, обжираються піцою і дивляться, як комусь з їх колег набивають тату. Всі вони працюють у бібліотеці, – змовницьким голосом додала вона.

– Треба ж, – Ніколас підняв брови. – Це майже так само дивно, як і те, що ви володієте тату салоном.

– Багато хто дивується, – кивнула дівчина. – Люди зазвичай чекають побачити якогось брутального хлопця, забитим з голови до ніг черепами і акулами. Але це ви ще не бачили мої роботи. Я будь-кому фору дам. Ой, ви проходьте, – спохопилася вона, відійшовши убік і притримавши двері для Ніколаса, руки його були по колишньому зайняті коробками.

Ледве вони ввійшли, як досить рухливий і бадьорий старичок забрав у Ніколаса піцу. Побачивши його обличчя, він округлив очі і із словами "ох, мені ніхто не повірить" втік убік людей, що стовпилися навколо столика із закусками. Тим часом Марта скинула куртку, і Ганна побачила в неї на ключиці татуювання.

– Даруйте, а це боляче? – Запитала вона.

– Терпимо, – посміхнулася Марта. – Правда, це залежить від того, в якому місці робити.

– В Росії, а що? – Підморгнув Ніколас. Їх маленька компанія дружно розсміялася.

– Цих ластівок, – Марта провела пальцями по ключицях, – я набивала ще в молодості. Лінії грубі, неякісні, але я не шкодую. Завдяки безлічі стилів, ластівки виграють. Вони не повторюються і в основному добре виглядають на тілі. Ластівки, які летять зграєю,