Костянтин Киріце - Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце

повернеться? Щоб я встигла приготувати з горщик голубців, бо дуже вони їй до вподоби… Ех, діти, діти…

— Я не внук… — лагідно сказав Тік.

— Коли? — спитала його служниця. — Ну, гаразд. А ти, може, поїв би чогось, бо ж зголоднів, мабуть… Від Бетрини сюди — дорога далеченька… А благочестивий сплять, неборака… Мали вночі сьогодні роботу. Тільки перед світанком повернулися…

Тік хотів сказати старій, що він не внук попа, що він не з Бетрини, але не встиг рота розкрити, як піп заворушився вві сні.

— Отче! — закричала йому на вухо служниця. — Встаньте-но, отче, бо внук приїхав із Бетрини!

Батюшка розплющив очі, спробував підвести голову, але знов опустив її.

— Що тобі, Йонелуше? — спитав він.

Тік одразу скористався цією миттю просвітління:

— Добрий день… Скажіть, а хто вам дав отого маленького пакетика, загорнутого в папір?

Піп вибалушив затуманені очі:

— Який пакет? Ти що, думаєш, я п’яний? Зараз я на тебе напущу геєну огненну!

— Я кажу про того пакетика, якого ви дали днів два тому поштареві.

— Який поштар? Який пакет? Які два дні?

— Такий маленький важкесенький пакетик, перев’язаний шворкою, адресований на перукарню «Гігієна».

— «Гігієна»?! — піп зіперся на лікоть, намагаючись щось пригадати. — Перукарня… перукарня… Щось там із черешнями було, еге?

— Так, так! — вигукнув «янгол», зрадівши, що батюшка пригадав.

— А ти що хочеш? Я ж віддав його якомусь телепневі!

— А вам хто його дав?

— Хто мені дав? Та якби ж я міг пригадати! Здається, ніби Сорока… Так! Справді Сорока…

— Яка сорока?!

— Ота перекупка з Пасіки, щоб її геєна огненна проковтнула! Заплатила мені за п’ять курок шістдесят леїв, сама ж продала їх на базарі по тридцять леїв за штуку! А мені навіть ламаного шеляга не дала, грабіжниця, щоб їй зуби повипадали… Хай дякує, що не потрапила мені до рук! Ну, та я їй покажу! Як попадеться, то я її спершу відлупцюю, а тоді ще й проклену…

Хлопець непомітно втік, залишивши панотця на самоті з його планами помсти. Тік мусив якомога швидше дістатися до Пасіки і знайти перекупку. Він уже страшенно стомився, але надія, що цей поштар буде останній, тобто перший, змушувала його не зважати на те, що кеди натерли ноги. Знала б дівчина в білому, скільки йому доводиться страждати, аби довести товаришам, що вона написала правду, що існує замок і що вона сама — полонянка в тому замку! Якби ж то знала все це дівчина в білому!..

За такими думками він навіть не помітив, як дійшов розпеченою дорогою до Пасіки.

Село ніби вимерло. Був якраз полудень, спека аж палила легені, вітерець — хоч би дихнув на маленького подорожнього. Тік помітив на головній вулиці магазин і подався просто туди. Чемно привітався. Всередині було троє чоловіків і висока молода жінка з вогнистим поглядом. Одразу визначивши, хто продавець, малий ввічливо спитав:

— Пробачте, будь ласка, але чи не підказали б ви, де мені знайти тітку Сороку?

У відповідь гримнув такий грізний вибух реготу, що Тіка охопило зловісне передчуття.

— Яка тітка, нікчемо? Яка Сорока, паршивцю?

Сварливий голос належав жінці, і Тік прикинув: «Може, вона дочка Сороки?»

— Ви не гнівайтесь, будь ласка, але…

— Як-то не гніватися, негіднику?! А як ти смієш насміхатися з людей, страхопуде ти такий?!

— Я не знав, що ви родичка…

— Яка родичка, песиголовцю? Я тобі зараз як дам по пиці, босяк ти такий!..

Останця образа була найдошкульніша, і Тік уже не міг стерпіти. Але продавець моргнув — мовляв, вона й є Сорока.

— Та-ак! — розсердився хлопець. — Тоді бувайте здорові!

Малий вийшов з магазину, прибравши, звісно, вигляду ображеної людини. Однак він весь перетворився на слух, чекаючи рятівного окрику. І той окрик не забарився:

— Хлопчику! Зачекай лишень! Чого ти так сердишся одразу? Почекай, поговоримо трішечки…

Тік стишив ходу, але не зупинився. Жінка догнала його:

— Почекай, я тобі щось скажу… Ми ж люди. А якби хтось прийшов отак-о серед білого дня до твоєї матері й спитав: «Ви, часом, не знаєте, де ота дурнувата його мама?..» — то скажи, тобі було б приємно, га?

Малий начебто ще сердився, але обличчя його вже розпогоджувалося.

— Гай-гай, я тобі куплю щось у місті, — збрехала Сорока. — Не будь такий насуплений та скажи, навіщо ти мене шукав?

— Не хочу! Ви й самі знаєте…

— Гай-гай, хлопче, люди — вони посваряться й помиряться, я навіть тоді, коли говорю погані слова, то роблю це не зі злості; я тільки хотіла пожартувати, бо така в мене звичка, а коли вже берешся за жарти, то хтозна-куди можна зайти. Ну, то що ти хотів від мене?

— Я хотів вам сказати, тобто не я, а попросили мене, щоб я вас знайшов і переказав вам. Про курей.

Сорока стала ще добріша, а голос її зробився геть солоденький:

— Я побачила зразу, що ти гарний і розумний хлопець. А який у тебе песик чудовий! Як його звати? Мабуть, Азор або Грівей?

— Цомбі або Цингуліка… Залежно від того, як із ним поводитися…

— Цомбі й Цингуліка? — ніби здивувалася жінка. — Ой, яке гарне ім’я! А як воно йому пасує! Це ти сам придумав? Зразу видно. Ти вже не сердишся? То що ти хотів сказати про курей?

— Батюшка Гирбачіу просив мене переказати вам, що хотів би продати ще чотири курки…

— А він не сказав, скільки хоче за курку?

— Ні! Сорока, каже, знає й сама. Минулого разу, каже, ми з нею домовилися. Отак він сказав…

— Хай тобі бог дає здоров’ячко, а я вже тобі щось принесу з базару, не