Костянтин Киріце - Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце

— Здається, Дан слушно каже! — підсумувала Лучія. — Вултурешти треба обстежити метр за метром. І все-таки!.. Ваша дівчина в білому говорить про мармуровий замок і ніде жодним словом не згадує про темні кімнати, про відсутність сонця… А про що це свідчить? Що лист її — вигадка?

— Може, в пагорбі тільки вхід до замку, — відповів Дан.

— А сам замок де? — спитала Марія.

— Десь за горбом, у лісі, над якимось неприступним урвищем або, може, навіть десь далі. Адже є підземні ходи, довжина яких вимірюється кілометрами… Якщо йти за документом, то в Вултурештах, а не в руїнах чи поблизу них є щось, зв’язане з замком. То може бути вхід або підземний тунель.

— То чи не краще нам розподілитися на дві групи? — запропонувала Лучія. — Одна обстежуватиме горб, друга — околиці. Так ми прискоримо діло.

На тому й погодилися.

— А як же Тік? — вихопився Урсу. — Хто зна, де він зараз, бідолаха…

І справді, всі, під враженням останніх відкриттів, зовсім забули про малого.

— Даймо телеграму, хай негайно повертається до Вултурештів, — запропонував Дан.

— Навіщо? — заперечила Лучія. — Його дії певного мірою зараз навіть дуже корисні. Вони не стільки допоможуть розв’язати загадку замку, скільки… загадку дівчини в білому. Особливо полонянки в замку. Тік довго не затримається. Залиш йому, Маріє, записку, що ми у Вултурештах.

— Коли ми збираємося йти? — поцікавився Урсу.

— Завтра рано-вранці! Щоб устигнути на поїзд! — повідомив Дан. — А там сім кілометрів пішки до села.

— Краще автобусом, — сказав Урсу. — Туди ходить і автобус. Теж виїдемо вранці.

— От і гаразд. Звідти буде ближче до руїн. Зустрічаємося завтра на автостанції. Усім скажемо, що йдемо на екскурсію до лісу. І друзям, і батькам… А Тікові залишимо записку, щоб прийшов до нас.

— А не можна затриматися на кілька днів? — захвилювалася Марія.

— Навіщо? — здивувався Дан.

— Через два дні має прибути Віктор…

— Ой-ой!.. Я геть забув… Залишмо і йому записку… Я сам напишу. А ти, Маріє, напиши Тікові.

Черешняки розійшлися готуватися в дорогу. Дан весь аж промінився. Він уперше відчув бажання бути керівником.

2

Тіків друг прокинувся, коли ще й на світ не зазоріло, і почав будити гостя. А той безтурботно спав, мов убитий, бо цілком довірився своєму товаришеві.

— Зараз побачиш того чванька. Такий чванько!

Тік швиденько одягнувся і вийшов до воріт. Сходило сонце. Люди гуртами йшли через городи. Далеко на шосе завиднівся якийсь велосипедист.

— Це він! Чванько! — зрадів товариш. — Зараз побачиш того чванька! — хлопцеві страшенно подобалося це слово.

Коли велосипедист під’їхав ближче, Тік ступив кілька кроків на середину дороги і став там, мов укопаний. Велосипедист ошелешено зупинився.

— Дуже гарний велосипед! — сказав малий замість «Доброго ранку», певен, що чванько прийме його похвалу з великим задоволенням. — Але я вас хочу спитати ось про що. Ви кілька днів тому передали одному шоферові пакета. Не скажете, хто вам його дав?

Велосипедист зміряв Тіка з голови до ніг, але припустився помилки, бо спершу відповів, а вже потім запитав:

— Поштар із Брустурів. А чому це тебе цікавить, кирпатий?

— Бо ми заклалися з отим хлопцем біля воріт.

— А-а! — протягнув щасливий власник велосипеда, але за якусь мить знову похопився: — А який заклад і на що?

— Це вже наше діло.

На щастя, біля воріт однієї хати з’явилася вродливенька струнка дівчина. Уздрівши її, чванькуватий велосипедист стрибнув у сідло, мов чемпіон, але, перш ніж натиснути на педалі, сказав Тікові:

— Кажеш, дуже гарний велосипед? Га? Справді гарний! Найкращий із тих, що зараз випускають, наймодерніший…

І він промчав повз дівчину, задерши голову і випроставшись, ніби мотоцикліст.

— Справді чванько, — порадував друга Тік. — А до Брустурів далеко?

— До Брустурів? Від Могили кілометрів п’ять, у бік гір.

— А до Могили?

— Кілометрів три всього. А чого ти питаєш?

— Думаю, треба було б зайти в Брустури до Маріїної подруги, це шкільна товаришка моєї сестри.

— Зачекай мене, я теж піду, тільки переодягнуся.

— А може, мені й не йти… Хто його знає…

— Не йди! Зараз прибіжать хлопці… Пограємо в футбол…

— Справді? — ця пропозиція ніби дуже зацікавила Тіка. — Та я все-таки піду. Але тільки до Могили. Там у мене є невелике діло. Поки я ходитиму, ти підбери команду… Я — центральний нападаючий… А восени візьму тебе в команду свого класу.

Тік був певен, що йому пощастить піти самому. Не зовсім самому, звісно, бо з ним Цомбі. На Брустури, хлопче!

Через його обіцянку хлоп’ятам з Бозієнів не довелося цього ранку пограти в футбол. Дітлахи з величезним нетерпінням чекали на щонайкращого малюка в місті, «та що там у місті — у всій країні!», чекали, аж поки похотіли їсти, а тоді розбіглися по домівках, зголоднілі й нещасні. Та й Тікові було не до веселощів. Поштар у Брустурах сказав, що пакета дав йому піп Гирбачіу із Стенкуци. А Стенкуца за п’ять кілометрів від Брустурів. І хоч малий намагався якомога швидше дістатися до Стенкуци, на жаль, того дня не довелося добратися по ниточці до клубочка. Батюшка Гирбачіу звечора гуляв на протилежному кінці села, повернувся звідти тільки перед світанком і тепер хропів на ганку у велетенській балії, що правила йому за ліжко. Стара служниця з поораним зморшками лицем і слабким зором дуже радо зустріла у воротях білявого ангелочка:

— Ласкаво просимо, хлопчику! А мати що поробляє? Вона жива-здорова?

— Мені панотець потрібен, — пробурмотів Тік.

— Та що ти кажеш? — здивувалася служниця, яка, очевидно, була ще й трохи глухувата. — А коли вона