Костянтин Киріце - Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце

вигадка. Приміром, історія з її полоненням мені здається вигаданою. Але стає ймовірним, коли не точним, те, що «дівчина в білому», як ви її називаєте і як їй самій подобається називатись, могла опинитися в замку чи в фортеці.

— А я певна, що все написане — правда! — сказала Марія. — Дуже багато фактів співпадає. Пригадаймо тон листа. Думаю, він тобі теж не видається нещирим, Лучіє?

— Не видався! — без вагання визнав тимчасовий керівник черешняків.

— Мені також здається, що її могли полонити… — задумливо вела далі Марія.

— Але хто і як? — спитала Лучія. — А коли це й справді так, то невже ті, що тримають її в полоні, а це або люди злі, або з лихими замірами, дозволили б їй писати й посилати листи? Такі діла не просто робляться. Подумай сама, Маріє!

— А може, їй допомагає хтось… Може, навіть один із тих, що тримають її в полоні?

— Малоймовірно. Ну, будьмо серйозними! Ти думаєш, що в таємничому й безлюдному замку дівчина її віку може тривалий час залишатися здоровою? Та коли правдива її розповідь, то ті, у кого вона в полоні, або розбійники, або шукачі скарбів, або ще якісь беззаконники. Думаєш, вона могла б жити отак просто між ними? Я пропоную відкласти цю проблему, а поки що зайнятися таємницею замку.

— Я згоден з Лучією, — втрутився Дан. — Таємницю дівчини в білому можна розкрити, тільки розкривши таємницю замку чи фортеці.

— Звісно, так, — обізвалася Марія. — Я цілковито погоджуюся з такою думкою!

— І я! — тепло обізвався Урсу.

Усі відчули важливість своїх слів, усі знали, до чого вони їх зобов’язують. Але правда й те, що всі прагнуть діяти.

— Перш за все, я вважаю, нам слід розшифрувати документ, — запропонувала Марія.

— Що розшифрувати? — прикинувся наївним Дан.

— А ти хочеш сказати, що документ по-іншому не можна трактувати? — підскочила Лучія.

— Може, на ті часи його було б і важко розгадати, — відповів Дан. — А мені це здається дуже простим. Слухай, Урсу! Лучіє, дай мені переписаний документ. Так! Слухайте! Спершу я мину безглузді фрази.

— А звідки ти знаєш, що вони безглузді? — здивовано спитала Лучія.

— А що може означати, приміром, перша фраза? — продовжував Дан. — «Перше, звідки б ти не брався шукати». Тобі це не здається простим? А зараз перейдемо до наступного речення, де сказано: «Потім дорога приведе тебе до старовинної фортеці, прозваної Фортецею Орлів…», далі він говорить, що під фортецею не знайдеш нічого, а коли пройдеш, як рак, чотири сажні… скільки в сажні метрів, Лучіє?

— Майже два…

— Без «майже». Кажи точно!

— Один метр і дев’ятсот дев’яносто шість міліметрів.

— Гаразд, гаразд!.. Отже, коли пройти назад майже вісім метрів, бо документ говорить про чотири сажні, тобто один метр дев’ятсот дев’яносто шість міліметрів помножити на чотири, потім пройти два кроки вперед…

— А що означає речення про втому й відпочинок? — спитала Марія, що теж узяла один із переписаних аркушів.

— Бо якщо сама побуваєш там, то переконаєшся! Не віриш? Цей документ навіть дитина второпає. Потім іди «десять без одного», тобто дев’ять кроків, потім «десять з одним», тобто одинадцять кроків, потім «піднімайся з труднощами»… Мамо рідна, яка це правда! Потім ще кілька кроків, і, очевидно, знайдеш вхід. Документ говорить: «Потім гарненько лічи східці і тільки на передостанньому зупинись», це означає, мабуть, що вхід збоку, праворуч або ліворуч, потім розповідається про сьомий замок, а це означає, власне кажучи, вхід до замку…

— Але ж ти перескочив через багато речень, Дане, — перепинила його Лучія. — Що вони означають? Для чого написані?

— Я вважаю, твоє запитання — то найкраща відповідь! — сказав Дан піднесено. — Щоб заплутати читача, щоб спантеличити його, і тут третій логофет виявився неабияким майстром. Це найкраще видно зі стилю, яким написано документ, стиль загадковий, релігійний. Не забувай, Лучіє, що люди на той час були богобоязливі. Аби тоді хтось знайшов цей документ, то його вразила б побожність, оті заповіді, розумієш? Мовляв, не злись, не домагайся добра інакше, ніж, приміром, євангелієм чи святою неділею; він був би такий вражений, що правда прослизнула б у нього між пальцями. Згадай епоху, згадайте всі ту епоху… Логофет, на його час, звісно, і справді був дуже мудрою людиною, але для нас…

— Іншими словами, — перепинила його Марія, — ти вважаєш, що розв’язання загадки у…

— Саме так, у Вултурештах! — закінчив Дан.

— Але де? — спитав Урсу. — Адже ми буквально облазили всі тамтешні ями.

— Я теж так спершу думав, як і ти, Урсу, але одне речення з документа мені розкрило очі: «Потім іди, як рак, чотири сажні», тобто назад…

— Куди к бісу йти? — розсердився Урсу. — Ззаду тільки горб…

— А де ми знайшли документ? У долині?

— А-а! — дійшло до Урсу. — Ти хочеш сказати, що в горбі…

— Так! Я вважаю, що фортеця знаходиться в тому горбі. Вона, може, має й інші входи, та цей, що на нього вказує документ, знаходиться в горбі.

— А як і коли можна було збудувати все? — спитала Марія.

— Хіба не сказано в передньому слові, що працювали тільки при світлі місяця? — відповів Дан. — Потім так само, як і з логофетом Зогряну, вони вчинили з іншими: геть голову!.. А земляного горба хіба не могли зумисне обрізати і зробити урвистим? То, здається, дуже цікавий горб… Тепер мені прояснилося багато дечого, Урсу. Я ніби й знав! Нам треба обстежити не руїни, а горб…

— То що ж тоді означають ті нещасні руїни? — спитала Лучія.

— Вони могли бути хіба захистом для замку. Сам замок захований, але про всяк випадок його треба ще й охороняти. До того ж, дуже своєрідно. Велика фортеця привертала б увагу. А маленька… Її ніхто, не помітить, нікого вона не зацікавить. А замок — у горбі. Коли розміркувати про руїни й про горб, та ще про місце, де ми знайшли документ, то я певен,