Уляся Смольська - Назавжди, Уляся Смольська

         - Офігіти! – Юлькин крик пролунав так голосно, що від несподіванки я аж здригнулася. – Ти не брешеш?

          - Господи, чого так волати? – посміхаючись, спиталась я. – Чому я маю тобі брехати?

          - Ти хоч би попередила, що маєш новину, яка валить з ніг. – Її переповнювали емоції. – Я б з магазину вийшла. Тепер тут на мене всі ззираються.

          - Немає чого галасувати, як скажена. – сказала я і розсміялася.

          - Так ось чому ти мені не дзвониш! – вигукнула Юлька. – Торчиш на новій хаті!

          - Ні, я ще не дала йому відповіді. – сказала я.

          - Чому так? – спиталася вона. – Ти його боїшся? Чи, може, він тебе кривдить? – Голос подруги змінився на стурбований.

          - Ні, Юль. Навпаки, все чудово. Мені з ним дуже добре. – запевнила я її. – Леон терпляче чекає на моє рішення.

          - В чому тоді справа, Ді? – поцікавилась вона.

          - Не знаю. – розгублено сказала я. – Можливо, справа в татові?

          - При чому тут він? – з подивом в голосі спитала Юля.

          - Я просто не хочу уявляти його реакцію на цю звістку. – відповіла я. – Він ще й досі не змирився з тим фактом, що в мене стосунки з його ровесником.

          - Пфф. То не кажи йому й все. – сказала вона не замислюючись. – Я б так і зробила. Знаєш, є одна гарна приказка: «Очі не бачать – серце не болить». Думаю, що вона як раз доречна в твоєму випадку.

          - І що, тікати кожного разу в іншу кімнату, коли буде дзвонити тато, щоб він не чув голос Леона? – відповіла я. - Ні, це явно не мій варіант.

          - Слухай, Ді. Якщо тобі з ним так добре, то чому ти сумніваєшся? – запитала Юлька.

          - Просто його пропозиція прозвучала так несподівано для мене. – відповіла я.

         - Якщо тебе цікавить моя думка, то я лиш одне можу сказати – зніми ногу з гальма! - Вона розсміялась.

          - Юль, я так скучила за тобою! – сказала я і ледь не розплакалась. Мені не вистачало її підтримки.

          - Блін, Ді! Я теж! – Її голос був сумним. – Вже не можу дочекатись, коли вже ти приїдеш на зимові канікули!

          - Ще трошки залишилось. – сказала я.

          - Я буду червоним олівцем закреслювати дні в календарі до твого приїзду! – вигукнула вона і ми розсміялись.

          - Юль, а що у вас з Джоном? – запитала я її.

          Ми проговорили з Юлькою більше години, обговорюючи і розповідаючи одна одній всі новини й події, що трапилася в останні дні в кожної з нас.

          Розмова з подругою підняла мені настрій. Я була щаслива знову почути її голос. На мить мені здалося, що я зараз вдома і це наша звичайна бесіда.

          Життя в шаленому ритмі Києва не давало мені морально розслабитись. Весь день проходив наче година. Вимучена після навчання, я бажала єдиного - завалитись в ліжко і заснути. Внутрішня напруженість зростала, витягуючи з мене останні сили.

          Юлині жарти, її голос, додали наснаги мені. В розмові з подругою я найшла віддушину, яка так була потрібна мені останнім часом.

          Весь наступний тиждень викладачі наче подуріли. Складалося враження, що вони змовились між собою, хто замордує студентів найбільше. Кожний вважав, що його предмет найважливіший. Тому завалювали нас додатковими завданнями й рефератами.

          Після пар я щоденно сиділа в бібліотеці, перечитуючи купу книг і конспектуючи потрібну мені інформацію. Я ще не проводила тут стільки часу, як цими днями.

          Погода щодня погіршувалась. Грудень набирав обороти, даючи зрозуміти, що далі буде ще холодніше. Морозні ранки й вечори змушували загортатися в одяг якнайбільше. В приміщенні бібліотеки було прохолодно, і до кінця дня я реально замерзала, перебуваючи тут.

          Зранку до пізнього вечора моє життя вирувало в стінах університету. Бувало, що в мене не вистачало часу навіть щоб поїсти. Кава, яку я почала пити по дві кружки щодня, була єдиною, чим я живилась до вечора.

          Коли ми з дівчатами збирались в гуртожитку за вечерею, ми емоційно обговорювали наші перипетії з наукою. Наталка зі смаком лаяла всіх викладачів, застосовуючи всі відомі їй сільські матюки. Ми з Машкою здивовано слухали її, не розуміючи й половини з того.