Франко І. Я. - Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я.

у «Дзвінку». Ми не раз залюбки слухали його, то, може, й у «Дзвінку» прочитають його радо. А головно, хотів би я, щоби наша слава не пропадала, а на весь край ширшала, щоби весь мир хрещений знав, що і у нас світ дошками не забитий і що ми маємо своїх людей, котрими певно перед усім світом можемо повеличатися. В ласці божій оставайтесь, пане редакторе!

 

Писав у славнім селі Товстохлопах

Гаврило Кремінь».

 

Подається за першодруком.

Данило Млака - псевдонім буковинського композитора і письменника Сидора Воробкевича (1836-1903).

«Дзвінок» - ілюстрований журнал для дітей і молоді ліберально-буржуазного напряму, виходив у Львові (1890-1914).

 

1891

 

Болячка. Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1891, № 3, с. 48, без підпису. Авторство Франка зазначене в річному покажчику змісту журналу.

Зберігся автограф (ф. 3, № 232, с. 149) останніх років життя поета, в якому Франко зробив незначні стилістичні виправлення.

Подається за автографом.

Чи кацап, чи народовець… - Тут Франко має на увазі представників партій «москвофілів» і «народовців».

Киця. Вперше надруковано в журн. «Дзвінок», 1891, № 8, с. 68, під псевдонімом Мирон.

Подається за першодруком.

 

1892

 

Цар-бог. Вперше надруковано М. Возняком у кн.: «Іван Франко», 1926, с. 244. Збереглися два автографи - 1892 р. (ф. 3, № 319, с. 25) та останніх років життя (ф. 3, № 232, с. 151).

В останньому автографі Франко зробив правку. Зокрема передостанній рядок вірша

 

Сли швидко їх царя не навчимо…

 

в остаточному варіанті виправлено на:

 

Як швидко їх царя не навчимо…

 

Подається за автографом (ф. 3, № 232, с. 151).

 

 

1893

 

Лисиця-сповідниця. Лірницька пісня на нуту «Сирітки». Вперше надруковано М. Возняком у журн. «Культура», 1925, № 4, с. 2-6. Зберігся автограф 1893 р. (ф. 3, № 234, с. 15-24), в який в останні роки життя поет вніс незначні поправки і викреслив шість строф (54 рядки), що двічі повторювались у тексті. Викреслено після рядка «В зубах отих моїх смерть нагла і люта» до рядка: «Запищав когутик: «Ой, лисичко люба!». У слові лисичка послідовно виправлено малу літеру на велику. В тексті замінені окремі слова: покаєсь на покається, встидно на стидно, та й давай мя на та й ну мене тощо.

Тема цього вірша використана автором у десятій пісні поеми «Лис Микита», де вона значно розвинута і оригінально опрацьована.

Подається за автографом.

 

1894

 

Медвідь. Вперше надруковано в журн. «Дзвінок», 1894, с. 128-129, під заголовком «Медведева пригода». Зберігся автограф (ф. 3, № 266, с. 1-2), в якому кожна строфа пронумерована - 1-11. Перші сім строф перекреслені синім олівцем. Текст підписаний Франком - І. Ф. Невідомо ким поставлена дата «5/8 94». На цій підставі вірш умовно датується 1894 р.

Подається за автографом.

Лисова пригода. Вперше надруковано в журн. «Дзвінок», 1894, № 8, с. 173-176.

Подається за першодруком.

 

1895

 

Три долі. Вперше надруковано М. Возняком у журн. «Культура», 1925, № 2, с. 10 - 11. Збереглися два автографи - 1895 р. (ф. 3, № 203, с. 53-55) та останніх років життя поета (ф. 3, № 232, с. 153-155). Переписуючи твір, поет дав йому заголовок «Три долі», дописав останні два рядки, відсутні у першому автографі.

Подається за автографом (ф. 3, № 232).

 

1898

 

«Неначе ви́гнанець з чужини…». Вперше надруковано у кн.: Твори, т. 13, с. 303.

Подається за автографом (ф. 3, № 278).

 

 

НЕЗАКІНЧЕНІ ТВОРИ

 

Історія мідяного крейцара. Вперше надруковано у кн.: Твори, т. 13, с. 49-51. Деякі мотиви цього твору Франко розвинув у драматичному етюді «Послідній крайцар».

Зберігся автограф (ф. 3, № 216, с. 33) та два уривки вірша (ф. 3, № 216, с. 34; № 214, с. 117). Ці уривки мають значні розходження порівняно з основним текстом. Наводимо їх повністю.

Автограф № 216, с. 34:

 

I

 

Один лиш приятель у мене остався,

Що ворогам моїм на зраду не дався.

В самотній хатині нічною добою

Сиджу я, чоло підоперши рукою,-

Бог зна, куди думка понура летить,-

Лиш він, мій єдиний, так тихо лежить,

Так сумирно ту ж коло мене,- глядить

Так ясно, спокійно у очі мені,

Що сум мимоволі, мов хмара, щезає

І груди «його» супокій наповняє,-

Я сиджу, немов у чарівному сні.

У серці пливуть-напливають забуті

Чуття молодії, недолею скуті,

І світлії думи, гарячі слова,-

Кров грає у жилах, кружить голова,

І мова сердечна з уст насилу рветься,-

Та що ж, на ту мову ніхто не озветься.

Нікому вона не потрібна,- ба, ні,-

Ще кождий на сміх рад підняти її.

Лиш він, мій приятель єдиний, мене

Все слуха,- ніколи на сміх не здійме,-

Він поглядом своїм у поривах болю

Притишує плач мій. Нічною добою,

Коли мете вітер валом сніговим,

Саміський не раз в хаті довго я стою

І дивлюсь на нього, балакаю з ним.

Давніше я вірив (так світ повідає),

Що в нього ні серця, ні мови немає,

Що людськості в нім би ніхто не добравсь,

Що він - простий мідяний крейцар, і аус!

Но швидко я думку покинув такую,

І, досвідом навчений, так я міркую,

Що більше ще серця у крейцарі тім,

Як он в багачі й лібералі