Франко І. Я. - Поеми - т. 4, Франко І. Я.

-

Дав усе, чого просили.

 

Ледво-не-ледво зволікся

Дон-Кіхот з твердого ліжка,

Замішав свій лік в горшку

І поклав його варити.

 

Клекотить в горшку бальзам,

Лицар стогне та хрести́ться,

Шепче: «На морі, на морі»,

Хуха, дмуха і плює.

 

Як зварилась мішанина,

Він зілляв її в флящину,

А із решти, що лишилась,

Випив добру половину.

 

Та й огидний же був смак!

Ледве випив лік свій лицар,

Щось в нім рявкнуло: у-е!

Мовби ложку впхав у горло.

 

Видав з себе все бідак,

Ще й позавчорашню жолудь,

А з страху та задавління

Весь троїстим потом вмився.

 

«Положіть мене й укрийте!» -

Простогнав нещасний лицар,

Але зараз же заснув,-

Спав, як камінь, три години.

 

Сон, зворушення і піт

Покріпили в нього сили,

Встав освіжений, здоровий,

Що хоч зараз їдь в похід.

 

Аж в долоні плеснув Санчо.

«Чудо сталось з моїм паном!

Очевидно, є се діло

Пречудовного бальзаму!»

 

І він сміло вхопив горщик,

Духом випив аж до дна.

Ой, та швидко неборака

Світ весь і бальзам прокляв.

 

Як почав той вар огидний

В животі його лоточить,

Нудить, мучить і млоїти -

То він з болю вивсь, як в’юн.

 

Почало щось підступати

То під серце, то під горло,

Так що Санчо справді думав,

Що вже смерть його прийшла.

 

«Санчо, синку! - мовив лицар,

За чоло його держачи.-

Що з тобою? Ой, а може,

Се тому, що ти не лицар?»

 

«Горе мому всьому роду! -

Зойкнув Санчо.- Ви ж се знали,

Що сей вар лиш для лицарів,

То пощо ж мені дали?»

 

Та в тій хвилі вже бальзам

Переміг натуру Санча,

І експлозія страшенна

Все нутро його стрясла.

 

Довгий був, страшенний вибух,

І не покріпив він Санча,

Але змучив так, що, бідний,

Ледве на ногах держався.

 

Та не ждалось Дон-Кіхоту.

Сам він осідлав коняку,

Зануздав осла і Пансі

Сісти на сідло поміг.

 

Ой, не встиг наш славний лицар

З місця рушити хоч кроком,

Аж ось вийшов пан коршмар

І низенько поклонився.

 

«Пане графе,- мовив лицар,-

Славно ви нас угостили.

Чим же б міг я вам віддячить?

Будьте ласкаві, скажіть.

 

Може, є у вас який

Ворог, кривдник, супостат.

То вкажіть його, а сили

Моїх рук він не мине».

 

«Пане лицарю,- відмовив

Тут коршмар,- яким у біса

Графом я вам показався?

Я коршмар собі, та й годі.

 

Сили ваших рук не треба,-

З кождим ворогом і сам

Я собі вже раду дам,

А ви, пане, заплатіть!»

 

«Що, платити? - крикнув лицар.-

Се не замок, як я думав,

А шинок собі звичайний?» -

«Так, шинок»,- сказав коршмар.

 

«Га, як так, то знай, коршмарю,

Що блукаюче лицарство

Не плати́ть ніде ніколи

За гостину по шинках.

 

Всі його гостять безплатно

За ті труди, невигоди,

Що воно терпить по світі,

Щоб невинність боронить».

 

«Все те, панцю, чиста байка,-

Рік коршмар.- У мене так є:

Хто ночує, їсть і п’є,

Мусить за се все платити».

 

«Е, ти дурень!» - скрикнув лицар,

Дав остроги Росінанту,

Вискочив за браму й хутко

Геть у поле почвалав.

 

«Он як! - закричав коршмар.-

Ну, чекай же! Втік пан лицар,

То вже не втече пан чура.

Гей, ти, мой! Плати за все!»

 

«Я? - озвіривсь Санчо Панса.-

Я платити? Як мій пан

Не платить, то й я лицарське

Право не буду ламать».

 

«Хло, та я тобі всі кості

Поламаю»,- рік коршмар.

«Хоч січіть мене живого,

А я й феника не дам!»

 

На сю сварку позбігались

Інші гості, що в тій коршмі

Ночували - шаповали,

Ковалі та шматярі!

 

Вчувши, про що річ зайшла,

Скочили нараз до Панси,

І стягли його з осла

І лиш моргнули по собі.

 

Зараз принесли із коршми

Грубий коц, простерли добре,

По краях забрали в руки,

Пансу бухнули на коц.

 

В тій же хвилі розмахали -

Гуп! і Санчо, мов ворона,

З розмахом летів угору -

Гуп! і знов на коц упав.

 

Гей, як стануть опалати!

Мов опука, бідний Санчо

То літає, то спадає,

А кричить, кричить, кричить.

 

Вчув сей крик могучий лицар,

Обернувся - боже милий!

Розпростерши руки й ноги,

Санчо, наче птах, літа!

 

Рушив чурі на підмогу,

Та була заперта брама,

Перелізти ж через мур

Заслабий був бідний лицар.

 

Сидячи на Росінанті,

Він одно зробив, що міг:

Кляв, ганьбив катів поганих,

Але ті лиш реготались.

 

Аж набавившись доволі

І втомившися, пустили

Санчо Пансу; вирвавсь, бідний,

З коршми, мов з криниці кіт.

 

XVIII

 

 

Пражить сонце, як наняте.

Утруджені і нещасні

По безлюднім шляху їдуть

Санчо Панса й Дон-Кіхот.

 

Аж нараз знялась на шляху

Перед ними величезна

Курява, мов сіра хмара,

Валом по степу лягла.

 

«Санчо, друже! - скрикнув лицар -

Ось талан наш, наше щастя!

Бачиш, військо величезне

Виступає против нас!»