Петро Йосипович Капіца - У відкритому морі, Петро Йосипович Капіца

class="book">— Що трапилося? — запитав він. — Чому двері зірвані?

Ніна схопила Восьмьоркіна за руку й потягла до вікна. Вона почула дзенькіт наручників.

— Ти скований… як же тікати?

— Нічого, вилізу.

Восьмьоркін підсадив її на підвіконня. Ніна стрибнула на землю і перебігла до загорожі.

Двір був весь огорнутий димом. В напіврозваленому будинку лупали крики й стогін, тріщав вогонь. У глибині подвір'я метушилися якісь люди з ліхтарями.

«До помийної ями не можна, — міркувала Ніна. — А тут мені не пробратися, високо дуже…»

Вона підскочила, щоб учепитися за край кам'яного муру, але руки зірвалися, і дівчина впала додолу.

— Стривай…

Восьмьоркін підставив їй складені совком долоні. Ніна поставила ліву ногу на цей живий східець, потім праву на плече морякові і опинилась на кам'яному мурі. Восьмьоркін підтягнувся на руках і одним махом перевалився на другий бік.

У полі блимали вогні. Десь тривожно гув дзвін і завивала сирена.

Розділ двадцять перший

Чижеєв на шлюпці плив до берега. В місячному світлі він розгледів серед дівчат постать високого чоловіка і не повірив очам. «Невже Стьопа? Удвох, разом з Ніною… Він, звичайно, він!»

Чижеєв так наліг на весла, що шлюпка з розгону мало не до половини вискочила на прибережну гальку.

Сеня спершу кинувся до Ніни, підніс її і закружляв:

— Спасибі, дорогий Їжачок… Спасибі за все!

Потім він підбіг до Восьмьоркіна, але побачивши, що друг не підводить рук для обіймів, розгублено став.

— Ну чого ж ти стоїш каменем? — з комічним відчаєм закричав Чижеєв. — Я через тебе ночей не спав!

І вирішивши, що для Восьмьоркіна найкращою ласкою буде гарненька порція стусанів, почав на радощах штурхати його в груди, в боки…

— Дроб, Сеню! — відступаючи сказав Восьмьоркін. — Не можу відповідати, закований я.

Невеличка шлюпка не вміщала всіх прибулих. Поки Вітя перевозив дівчат на катер, Чижеєв каменюкою розбив ланцюг на руках Восьмьоркіна і сказав:

— А браслетки хай зостаються, зліший будеш.

— І не зніму, — підхопив його думку Восьмьоркін, — до того часу буду носити залізо, поки не розквитаюся за Катю. Тільки на крейсері дам розпиляти.

Він замовк. Потім з незвичайним для нього запалом додав:

— А ти бережи Їжачка. Рідкісної душі вона людина.

Несподіване врятування Степана з Ніною схвилювало мешканців печери. На пристань пришкандибали поранені, зійшлися старики. Навіть суворий мічман Кльоцко ожив:

— Молодці! Герої справжні, — сказав він своїм хрипкуватим боцманським голосом. — Хоч урочисті залпи із Москви давай.

* * *

Через два дні штаб передав шифровку:

«Вітаємо великою удачею. Загинуло в вогні та під руїнами близько трьохсот карателів. Радимо тимчасово утриматися від диверсій. Готуйтеся до вирішальних днів, чекайте загального сигналу. Василь».

Стало ясно — наближався час розплати за страждання і місяці голодних поневірянь по лісах. Ті, що одужували, вимагали, щоб їх негайно переправили з печери в ліс, а слабкі просили дати їм хоч яку-небудь роботу.

Після короткої наради Кльоцко, Віктор Михайлович і Калузький прийшли до висновку, що всіх мешканців печери треба розбити на три групи.

Першу групу вони назвали морською і поставили перед нею бойове завдання: найближчими днями дістати чим побільше вибухівки, пального та провізії. Друга група дістала назву «госпітально-господарчої». До неї ввійшли лікарі і слабкі хворі. Із тих партизанів, що видужували, створено було учбовий загін підривників, керувати яким взявся Калузький.

До печери час від часу вривався приглушений гуркіт «малих» вибухів, у ліхтарях блимали язички, і по вологих стінах металися тіні.

— Через тиждень-два знову вихід на сушу проб'ємо, — заявив Калузький.

А моряки метушилися біля катерів, ремонтуючи і готуючи їх до боїв.

— Першим ділом, більші зірки намалювати на рубках і бортах, — наказав Кльоцко. — Інакше свої поб'ють. І прапори військово-морські зшити. По-друге, встановлюю добовий нагляд за морем. Як з'явиться коробка без охорони, бойову тривогу грати і — всім на свої місця. Набіги будемо робити.

Двічі в печері обзивався дзвін голосним закликом, і двічі катери вилітали в погоню за одинокими кораблями, що показались на горизонті. Першої ночі вони наздогнали звичайний рибальський сейнерок, пристосований гітлерівцями для перевезення продуктів на пости берегової охорони. Його захопили без єдиного пострілу, тому що команда, яка складалася з п'яти чоловік, прийнявши «Чеем» і «Дельфін» за патрульні катери, і сама застопорила хід.

На цьому судні моряки захопили тонни півтори різних продуктів, барильце вина, чотирнадцять ящиків снарядів для швидкострільної гармати, пакети з толом і перекачали все пальне в свої цистерни. Потім, знявши з дерев'яного сейнера команду, вони прорубали в його днищі дірки і пустили суденце на дно.

* * *

Перші звістки про швидке потепління принесла підземна річка. Одної ночі вона раптом здулася, скаламутніла і, пінячись, задзвеніла по-весняному. В печеру так ніби ввійшов теплий подих гір і природи, що прокидалася.

Другого дня група підривників Калузького пробила старий вихід на сушу. Партизани повернулися з роботи, сп'янілі від сонця й весняного повітря. Вони принесли з собою оберемки гілок з набубнявілими липкими бруньками. В печері запахло лісом, смолою і медом.

Микола Дементійович нарешті перестав економити акумуляторні батареї. Вечорами загув гучномовець. Москва, що не день, то повідомляла нові радісні вісті. Печеру сповнювали переможні салюти. Радянська Армія по весняному бездоріжжю, по грязюці гнала окупантів з України. Уже був визволений Миколаїв. Війська відходили далі й далі на захід. А Крим усе ще був у руках гітлерівців.

— Коли ж буде сигнал? Чи скоро вийдемо з підземної нори? — запитували один одного партизани.

У вільні години вони старанно чистили