Олександр Романович Бєляєв - Небесний гість, Олександр Романович Бєляєв

Він ставав знаменитістю в спортивному світі.

На жаль, П'єр просвіщав Адама не лише в галузі спорту.

Частенько вечорами молодий офіцер переодягався в цивільний одяг, брав з собою Адама і вирушав на Монмартр тинятися з кабачка в кабачок, шукаючи пригод.

П'єр затівав сварки, потім нацьковував Адама і тішився розгромним побоїщем. Адам, збуджений вином, розкидав, мов ведмідь цуценят, кабацьких забіяк, що насідали на нього. Від хмелю геть вивітрювалась ота нетривка лакіровка «цивілізації», назовні проривалися первісні інстинкти, і він ставав не на жарт страшним у ці хвилини.

Клотільда дала П'єрові «відставку» і почала займатися з Адамом сама.

— Ану ж побачимо, що зробите ви з вашим «облагороджуючим жіночим впливом», — іронічно казав П'єр.

Проте незабаром він змушений був визнати, що Адам помітно змінився на краще.

Клотільда часто прогулювалася з Адамом пішки, і все обходилося без будь-яких пригод. Адам поводився добре.

Коли що й бентежило Клотільду часом, так це його запитання, зовсім прості, на які, проте, їй важко було відповісти.

То Адам запитував, чи слід вважати своїм «ближнім» ведмедя і чи підставляти йому, якщо вдарить, «другу щоку». То, побачивши на вулиці голодного жебрака поруч з рознощиком пиріжків, самочинно починав годувати жебрака. Заводив суперечки про «чуже» і «власне», явно не сприймаючи «основ економіки» і наполягаючи на тому, що голодних більше, ніж поліцаїв.

Такі розмови будили в Клотільді якесь тривожне відчуття. Одного разу, помітивши, що Адам іде похнюпившись, очевидно міркуючи над якимсь новим питанням, Клотільда вирішила: треба його розважити. З ним уже цілком безпечно піти в театр. Треба буде показати йому якусь хорошу класичну п'єсу.

7. Врятована Дездемона

Адам сидів з Клотільдою де Труа в ложі першого ярусу, недалеко від сцени.

Коли піднялася завіса, Адам тихо скрикнув од несподіванки.

— Стіна зникла…

— Сидіть тихо, — повчально сказала Клотільда, — не розмовляйте.

— Буду, — як завжди, відповів Адам. Ставили трагедію Шекспіра «Отелло».

Адам дивився на повний глядачів зал, на яскраві вогні рампи, на верхні ложі.

— Дивіться туди, — показала Клотільда віялом на сцену.

Адам глянув і «туди», але, видно, театральна вистава не захоплювала його. Клотільда переоцінила розвиток Адама. Віршована мова трагедії з умовною розстановкою слів, співуча дикція французької театральної школи утруднювали розуміння. Адам сприйняв тільки зовнішню сторону вистави: барви і рухи.

Він трохи жвавіше реагував на сутичку загонів Брабанціо та Отелло в другій сцені. А в третій сцені першої дії вже нетерпляче совався на місці і зітхав: йому надокучило сидіти в театрі.

Та ось вийшла Дездемона, роль якої виконувала артистка, відома всьому світові. Її чарівна зовнішність, вбрання, а головне, її хвилюючий голос вчинили чудо: Адам ураз перетворився в зір і слух. Він так і вп'явся поглядом у сцену, не зводячи з Дездемони очей. Коли вона вийшла, Адам зітхнув і з тривогою запитав Клотільду:

— Куди вона пішла? Вона ще прийде? Клотільда всміхнулась:

— Прийде. Тільки сидіть тихо.

— Як її звати? — Дездемона.

Адам тихо повторював:

— Деждемон… Деждемон… Деждемон…

Вистава раптом надзвичайно зацікавила його. Адам жив появою Дездемони, мучився нетерплячкою, коли вона виходила за лаштунки. Він, як і перше, розумів дуже мало з того, що говорилося на сцені, але якимось новим для нього відчуттям майже безпомилково оцінював людей залежно від їхніх стосунків з Дездемоною. Отелло, поки в ньому ще не пробудилося почуття ревнощів, викликав симпатію в Адама, так само як і Кассіо. Родріго не подобався Адамові, а Яго він зненавидів.

Коли Отелло вперше грубо крикнув на Дездемону: «Геть з моїх очей!» — Адам глухо заричав. З цієї миті він ненавидів уже й Отелло.

Наближалася трагічна розв'язка. Дездемона в своїй опочивальні співає сумну пісеньку:

Сердешна сиділа в тіні сікомори, зітхала. Співайте ж зеленую іву…

Коли Отелло ввійшов до Дездемони, готовий задушити її, Адам раптом весь насторожився, як, бувало, в небезпечні моменти під час полювання. Його сухі блискучі очі стежили за кожним рухом Отелло, мускули напружились, голова ввійшла в плечі, пальці вп'ялися в оксамитову оббивку бар'єра ложі.

Благання Дездемони, гнів Отелло — все це Адам розумів без слів. Нарешті в ту мить, коли Отелло почав душити Дездемону, нелюдський рев пролунав у театрі, — рев, якого не могли передбачити ні Шекспір, ні режисер, ні публіка.

В темній глибині ложі з'явилась величезна постать Адама. Одним стрибком перескочив він через оркестр на сцену, підбіг до актора, що грав Отелло, відірвав його од Дездемони, повалив на підлогу і почав душити, душити по-справжньому.

З-за лаштунків на допомогу Отелло вибігли пожежники, робітники сцени, актори. В цій колотнечі Адам не зводив очей з Дездемони. Раптом він побачив, що Дездемона підвелася і йде геть.

В ту ж мить Адам облишив майже неживого Отелло, розметав пожежників, Яго, Кассіо і робітників, що насідали на нього, побіг за Дездемоною і, підхопивши її, мов пір'їнку, на руки, тим же шляхом, через оркестр, повернувся в ложу.

Тут він посадив Дездемону поруч і, гладячи її по голові, як дитину, примовляв:

— Сиди зі мною, Деждемон. Я нікому не дам тебе скривдити. Разом дивитимемось туди, що далі буде.

І Адам, глибоко переконаний, що він дивиться виставу далі, стежив за метушнею, що зчинилася на сцені і в залі.