Олександр Романович Бєляєв - Небесний гість, Олександр Романович Бєляєв

Клотільда, бліда мов стіна, підвелася і знесилено знов упала в крісло.

— Адаме, — гукнула вона, — негайно відпусти Дездемону, і їдьмо додому.

Але Адам так глянув на свою виховательку, що їй стало моторошно.

— Ні, — твердо промовив він. — Ні. Її уб'ють. Я нікому не віддам її…

Дездемона тремтіла з переляку в сильних Адамових руках.

Клотільда не знала, що робити. Невже вибухне новий скандал? Але й цього разу жінка знайшла вихід.

— Не хвилюйтесь, прошу вас, — звернулася вона до артистки, говорячи так швидко, щоб Адам не зрозумів. — Їдьмо до мене, а там я зумію визволити вас від несподіваного рятівника. Ходімо, Адаме.

Адам слухняно рушив за Клотільдою, несучи на руках Дездемону. Вони пройшли через сцену, через боковий вихід, викликали автомобіль і незабаром були вдома.

Адам ні на хвилину не розлучався з своєю ношею. У своїй кімнаті він бережно опустив Дездемону на підлогу і сказав:

— Тут ніхто не зачепить. Я стерегтиму. — Він вийшов з кімнати, зачинив двері і ліг, як собака, на підлозі, загородивши вхід своїм тілом.

Адам не звик лягати так пізно. Міцний сон одразу зморив могутнє тіло. Коли він заснув, Клотільда, тихо ступаючи, зайшла до полонянки через двері, що вели з сусідньої кімнати, накинула на неї своє манто і, вибачившись перед артисткою, відправила її автомобілем додому.

Ще тільки-но починало світати, коли Адам підвівся з свого твердого ложа і прочинив двері в кімнату. — Деждемон! — тихо покликав він. Відповіді не було.

— Деждемон! — уже занепокоєно повторив Адам і ввійшов до кімнати.

Там нікого не було.

Глухий крик вирвався з Адамових грудей. Але він не вірив: нишпорив по всіх кутках і закамарках кімнати, шукаючи Дездемону.

Її не було.

Рев пораненого звіра розлігся по особняку де Труа. Зненацька Адама охопив надзвичайний гнів. Його душив цей гнів, гнів проти міста, де все несправжнє… Несправжні птахи, несправжні звірі, несправжні слова… Навіть Дездемона, і та несправжня. Вона зникла, залишивши тільки легкий приємний аромат.

Адам знавіснів. Він почав ламати меблі, розбивати вази, трощити все, що попадало йому під руку. Це трохи заспокоїло його.

Тоді він раптом припав до крісла, в якому сиділа Дездемона, і почав вдихати залишений нею запах парфумів. Від крісла Адам пішов по цьому повітряному сліду далі, роздуваючи ніздрі, ловлячи знайомий запах. У домі вже зчинилася метушня. Бігали слуги. Невідомо, чим би все це кінчилось, якби Адам зненацька не побіг униз, витягши вперед голову, немов собака-шукач, і нюхаючи повітря.

Клотільда, що забарикадувалася в своїй кімнаті, полегшено зітхнула і почала квапливо одягатися.

Принесли вранішню пошту. Клотільда переглянула газети. Багато з них уже відгукнулися на подію в театрі, що сталася минулої ночі.

«Врятована Дездемона», «Дикун у Парижі», «Знову Адам», «Час припинити неподобство»,

— рясніли заголовки. Майже в кожній замітці поряд з іменем Адама згадувалося також ім'я Клотільди де Труа. Увійшов Бернард де Труа з газетою в руках. — Ви вже читали? — запитав він Клотільду, побачивши кинуту на підлогу газету. — Так далі тривати не може. Немислимо жити під одним дахом з леопардом. Клотільда не заперечувала. Питання про повернення Адама до професора Лікорна було вирішено, і про це сповістили професора.

Тим часом Адам, вискочивши на вулицю, бігав довкола будинку, намагаючись уловити запах Дездемони. Звертаючи на себе увагу перехожих, він біг усе далі й далі, сподіваючись натрапити на слід. Не знаючи міста, він якимось чуттям знайшов театр. Але театр був зачинений… Оббігши кілька разів будинок, Адам знову почав никати вулицями…

Тільки пізно ввечері повернувся він в особняк де Труа стомлений, голодний і розлючений.

З того дня, як Адам знову оселився в Лікорна, він став справжнім нещастям дому. Майже щоночі він вив, як у перші дні перебування в Парижі, незважаючи на умовляння професора, а вдень блукав по вулицях, шукаючи Дездемону. Він не знав, що перелякана артистка наступного ж дня виїхала з Парижа, щоб випадково не потрапити Адамові на очі. Коли він повертався додому, всі завмирали од жаху. Мешканці сиділи в тривожному чеканні по своїх замкнених кімнатах, і тільки зрідка безшумно, мов тіні, прокрадались коридором.

Адам був дратівливий і нікого не хотів бачити. Навіть Лікорна зустрічав похмуро і не відповідав на запитання, чим дуже засмучував професора. Адже ще так багато цікавих таємниць треба було вирвати в цієї первісної людини для науки.

Тільки для двох істот Адам робив виняток: для свого цуценяти Джіпсі та для Анатоля.

Якийсь натяк на усмішку освітлював змарніле, поблідле обличчя Адама, коли він бачив Анатоля. І хлопчик цінував цю прихильність. Дитячим чуттям він розумів трагедію Адама, відірваного од рідних гір і кинутого в киплячий казан великого міста.

— Ходімо зі мною, — не раз говорив Адам, — туди, далеко… — І в цьому «далеко» була така невимовна туга, що Анатоль ластився до нього, щоб якось утішити свого великого, сильного і в той же час безпомічного. мов дитина, друга.

«Далеко» — це слово було для Адама таким же дорогим і недосяжним, як і Дездемона. В його душі наростав глухий протест, який, зрештою, й прорвався назовні.

Був званий вечір. Один з тих, якими славився дім де Труа. Серед строго відібраних гостей були «потрібні люди» з міністерських та банківських верхів з своїми дружинами. Величезні кімнати утопали