Автор невідомий - Народні казки - Російські казки

— Здрастуй!

Почалися ігри, танці; він іще ближче тулиться до Марусі, ні на крок не відходить. Уже час і додому йти.

— Марусю, — каже гість, — проведи мене.

Вона вийшла надвір, стала з ним прощатися й тихенько накинула петельку на ґудзик; пішов він своєю дорогою, а вона стоїть і клубок розмотує; весь розмотала й побігла подивитись, де живе її наречений? Спочатку нитка по дорозі йшла, потім потяглася через паркани, через канави й вивела Марусю просто до церкви, до головних дверей. Маруся спробувала — двері замкнені; пішла навколо церкви, знайшла драбину, підставила до вікна й полізла подивитись, що там коїться? Вилізла, глянула — а наречений стоїть біля труни і покійника їсть; у церкві тоді ночував небіжчик. Хотіла було тихенько зістрибнути з драбини, та з переляку не остереглася і стукнула; біжить додому — себе не пам’ятає, усе їй погоня ввижається; ледве жива прибігла!

Уранці мати питає:

— Що, Марусю, бачила того молодця?

— Бачила, матусю!

А що бачила, не розказує. Увечері сидить Маруся, гадає: іти чи не йти на вечорниці?

— Іди, — каже мати, — погуляй, поки молода!

Приходить вона на вечорниці, а нечистий уже там. Знову почались ігри, смішки, танці; дівчата нічого не знають! Почали по домівках розходитись; каже нечистий:

— Марусю! Ходи, проведи мене.

Вона не йде, боїться. Тут усі дівчата на неї накинулись:

— Що з тобою? Чи засоромилась? Іди, проведи доброго молодця!

Нічого не вдієш, пішла — як Бог дасть! Тільки-но вийшли надвір, він її й питає:

— Ти вчора до церкви ходила?

— Ні!

— А бачила, що я там робив?

— Ні!

— Ну, завтра твій батько помре!

Сказав і зник.

Повернулась Маруся додому сумна й невесела; уранці прокинулась — батько мертвий лежить. Поплакали над ним і в труну поклали; увечері мати до попа поїхала, а Маруся лишилася: страшно їй самій удома. «Піду-но, — думає, — до подруг». Приходить, а нечистий там.

— Здрастуй, Марусю! Чого невесела?

— Які веселощі? Батько помер.

— Ой, бідолашна!

Усі журяться за неї, журиться й він, проклятий, ніби не його робота. Почали прощатися, по домівках розходитись.

— Марусю, — каже він, — проведи мене.

Вона не хоче.

— Що ти — маленька, чи що? Чого боїшся? Проведи його! — причепилися дівчата.

Пішла проводити; вийшли надвір.

— Скажи, Марусю, була ти біля церкви?

— Ні!

— А бачила, що я робив?

— Ні!

— Ну, завтра твоя мати помре!

Сказав і зник.

Повернулась Маруся додому ще сумніша; переночувала ніч, уранці прокинулась — мати лежить мертва. Весь день вона проплакала, от і сонце сіло, темніти стало — боїться Маруся сама лишатися; пішла до подруг.

— Здрастуй! Що з тобою? Ти сама не своя! — кажуть дівчата.

— Які вже там веселощі! Учора батько помер, а сьогодні мати.

— Бідолашна, нещасна! — жаліють її всі.

Настав час прощатися.

— Марусю! Проведи мене, — каже нечистий.

Вийшла проводити його.

— Скажи, була ти біля церкви?

— Ні!

— А бачила, що я робив?

— Ні!

— Ну, завтра до вечора сама помреш!

Маруся переночувала з подругами, уранці встала й думає, що їй робити. Згадала, що в неї є бабця — стара-престара, вже осліпла від довгих літ. «Піду-но я до неї, пораджуся».

Вирушила до бабці.

— Здрастуйте, бабусю!

— Здрастуй, онучко! Як Бог милує? Що батько з матір’ю?

— Померли, бабусю!

І розповіла їй усе, що з нею трапилось. Стара вислухала й каже:

— Ох, бідолашечко ти моя! Іди мерщій до попа, попроси в нього: коли ти помреш, щоб вирили під порогом яму, та несли тебе з хати не в двері, а протягли крізь той отвір; і ще попроси, щоб поховали тебе на перехресті — там, де дві дороги перетинаються.

Прийшла Маруся до попа, гірко заплакала і впросила його зробити все так, як бабуся навчила; повернулася додому, купила труну, лягла в неї — і зразу й померла. От сповістили священика; поховав він спершу батька й матір Марусиних, а потім і її. Винесли Марусю попід порогом, поховали на роздоріжжі.

Невдовзі випало одному боярському синові проїздити повз Марусину могилу; дивиться — а на тій могилі росте дивовижна квітка, якої він ніколи не бачив. Каже боярчук своєму слузі:

— Піди викопай мені ту квітку з коренем: привеземо додому і посадимо в горщик, хай у нас цвіте!

От викопали квітку, привезли додому, посадили в горщик і поставили на вікно. Почала квітка рости, красуватися.

Якось не спалося слузі вночі; дивиться він на вікно і бачить: диво сталося. Раптом квітка захиталася, впала з гілки на підлогу і обернулася красною дівчиною. Квітка була гарна, а дівчина ліпша! Пішла вона по кімнатах, дістала собі різних напоїв і наїдків, напилась-наїлась, ударилась об підлогу — зробилася, як і раніше, квіткою, піднялась на вікно й сіла на гілочку.

Наступного дня розповів слуга боярину, яке диво йому вночі привиділось.

— Ет, брате, чого ж ти мене не розбудив? Сьогодні вночі будемо вдвох пильнувати.

Настала ніч. Вони не сплять, чекають. Рівно опівночі квітка почала ворушитися, з місця на місце перелітати, потім упала додолу і з’явилася красна дівчина; дістала собі напоїв і наїдків та й сіла вечеряти. Боярчук вибіг, схопив її за білі руки й повів до своєї кімнати; не може вволю на неї надивитися, красою її намилуватися.

Уранці каже батькові, матері:

— Дозвольте мені одружитися; я знайшов собі наречену.