Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

— Тут було 56 свердловин, — розповідала Ксанта. — Вони зовсім не глибокі: п’ятсот-шістсот метрів. Одна — найглибша — на краю селища — два кілометри. Свердловини пробурені до підземного парового казана. Ну, це, звісно, не справжній паровий казан, а лише стародавні лави вулкана Камбального. У лавах було багато порожнин, заповнених водою. Вода від вулканічного тепла нагрівалася й перетворювалася на пару. Пара по трубах піднімалася нагору й обертала турбіни електростанції. Оце — одна з таких свердловин. А зараз ми підемо на електростанцію…

— Зачекай, Ксанто, — сказав я. — А що ж, тепер ці свердловини зовсім не дають пари?

— Дають, але дуже небагато, — відказала дівчинка. — Сила пари ослабла, вона вже не може обертати турбіни. Деякі свердловини ще дають гарячу воду. Вона проведена по трубах у наше селище. Ми купаємося в ній і плаваємо у великому критому басейні. Цією водою опалюються і всі будиночки електростанції. Взимку тут тепло. А коли приїжджають туристи і спортсмени-лижники, буває дуже весело. Вони живуть у цих будиночках, катаються на лижах, піднімаються до кратера Камбального, їздять в електросанях на Курильське озеро. І ми теж часто їздимо туди.

— Значить, тут буває багато людей?

— Звичайно… Це зараз, восени, гостей зовсім немає. А влітку й зимою, о, скільки буває народу. Прилітають дитячі екскурсії з різних інтернатів — подивитися вулкани, і Курильське озеро, і стару електростанцію. Приїжджають студенти-енергетики, які вивчають історію техніки; різні вчені, туристи, художники, письменники; приїжджають навіть космонавти — так, відпочити трохи… Адже у нас дуже гарно, еге ж?

— Так, звісно…

Ксанта довго розповідала мені про історію Паужетської геотермічної електростанції, славну, майже столітню історію великої справжньої праці, а я думав про те, яке оманливе перше враження. Ось, до зустрічі з Ксантою, поки бродив тут сам, я побачив лише покинуте селище в тайзі, похилену щоглу і вибите скло над дверима диспетчерської, а тут, виявляється, тече своє життя — потрібне, важливе… Звичайно, все навколо — це вже клаптик історії. Але хіба історія не допомагає будувати майбутнє? Ми черпаємо зараз електроенергію з гігантських термоелементів, опущених у щонайглибші свердловини, ми навчилися регулювати вулкани, зробили їх нешкідливими смолоскипами, які запалюємо лише в дні великих свят… Досягти всього цього нам допомогла й Паужетка, і ця електростанція, теплова енергія Камбального вулкана, який вірно служив людству ціле століття.

«Ми будемо щасливі лише тоді, коли усвідомимо свою, хоча б і найскромнішу, роль». Це сказав один з найвидатніших людей минулого сторіччя — піонер авіації на самій зорі її розвитку, поет, філософ. Мені сто двадцять років, але я мрію ще про один шматок людського щастя… Чому не спробувати знайти його тут? Здається, я зможу тут стати корисним… Ні, я просто переконаний, що я тут потрібен. Хто догляне за всім господарством? А воно — он яке. І посадковий майданчик треба впорядкувати. І приїжджих зустрічати і влаштовувати. Не Хомі ж цим, справді, займатися. Тут можна так усе організувати, що про Паужетку знову заговорять. Місця-бо які! Не можна їм пустувати. І школа… Просто необхідно, щоб поблизу від школи жив бувалий чоловік. Їхні вихователі самі молоді. А, скажімо, така людина, як я…

— Це дуже негарно, дядьку Пилипе, — почув я голос Ксанти. — Адже ви вже п’ять хвилин зовсім не слухаєте, що я вам кажу.

Я зніяковів і розвів руками.

— Пробач, Ксанто. Трохи задумався. Зі старими людьми це буває…

— А ви зовсім і не старий, — сказала вона, не дивлячись на мене. — Вам щонайбільше вісімдесят років.

— Ех, дівчинко, якби було вісімдесят! Але річ не в цьому. Я хочу поставити тобі одне питання. Дуже важке питання. Скажи мені, як по-твоєму, що для людини найголовніше?

— Ну, це зовсім просто, — посміхнулася Ксанта. — найголовніше для людини, щоб вона була щасливою. А для цього вона лише має робити щасливими інших.

— Гм… Далебі, ти маєш рацію, це справді просто… Ніколи б не подумав, що все на світі так просто… Ну, що ми робитимемо тепер?

— Тепер треба випустити кіберів. Напевно, їм набридло сидіти вимкненими. Час їм братися до роботи.

Ми зайшли в низький скляний будиночок, схожий на оранжерею. Там рядами стояли смішні коротуни — кібери — цілий взвод роботяг, завдання яких полягало в підтримці порядку на території селища й енергоцентралі.

Ксанта привітала всіх, як старих знайомих. Вмикаючи їх по черзі, вона одного поплескувала по блискучому нікельованому плечі, другого гладила по відшліфованій яйцеподібній голові, третьому шепотіла щось у розтруб звукоприймача. Увімкнені кібери починали ворушитися, нетерпляче притупцьовували маленькими лапками, розпростували схожі на граблі механічні руки й діловито бігли у своїх, вочевидь добре їм відомих, справах.

Вовчок, сидячи біля входу в скляний будиночок, критично оглядав кожного вибігаючого кібера, немов перевіряв, чи в порядку той і чи готовий до виконання завдання.

— А ти, маленький, іди збирати сухе листя, — казала Ксанта черговому кіберові, — його багато там на доріжках. Вночі був сильний вітер. Тепер з кожним днем опалого листя буде все більше. Ти підеш прибирати порох у будиночках, — напучувала вона наступного. — Добре прибирай. Потім дядько Пилип усе перевірить… Взагалі-то вони знають, що їм робити, — сказала Ксанта, повертаючись до мене. — Вони всі налаштовані… Просто я з ними розмовляю, щоб їм було веселіше. Вони нудьгують тут ночами самі. А роботи зараз зовсім мало. Коли роботи мало, завжди дуже нудно, правда, дядьку Пилипе?

Я кивнув.

— О, у тебе знову нежить, малюче, — звернулася Ксанта до наступного кібера. — Розумієте, дядьку Пилипе, цей малюк перевіряє всі труби і крани. Ось у нього щодня багато справ. Йому треба оббігти всеньке містечко. Напевно, він перевтомився… Вже декілька днів у нього з носика цяпає щось. Ось бачите…

— Либонь, з мастилом негаразд, — сказав я. — Треба буде потім подивитися.

— То пустити його? — запитала Ксанта.

Але увімкнений кібер, не чекаючи дозволу, вислизнув з її рук і квапливо зашкандибав до виходу.

— А ці вже не можуть працювати, — сумно сказала дівчинка, вказуючи на цілий гурт кіберів, що сиротливо збилися в кутку. —