Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

Вони дуже старенькі. Їх налаштовував ще мій прадідусь. Потім вони розладналися. Ось цей, наприклад, найбільший, якщо його випустити, пробіжить трохи, пострибає, перекинеться й чеберяє лапками в повітрі. А він умів ремонтувати доріжки, зчищав стару фарбу на стінах і наносив нову. І ще багато чого вмів… А ось тепер ніхто з наших наставників не вміє його самого полагодити. Мій прадідусь зумів би, але він… — Ксанта важко зітхнула й замовкла.

— Значить, твій прадідусь працював тут?

— Так, він був керівником заповідника, як тепер ви… Але навесні лікар відрядив його лікуватися до Москви. І дідусь більше не повернувся. Мама казала, що з Москви він знову виїхав на Алеутські острови, але вона не хотіла сказати, коли він повернеться. І з ним не можна поговорити по відеотелефону… Я гадаю, що мій прадідусь просто помер, — сумно закінчила Ксанта й опустила очі.

— Ну, що за думки, — заперечив я. — Тепер люди живуть довго. Прадідусь ще приїде. Мине рочок-другий — і він повернеться. Ось побачиш…

— Не знаю, — тихо шепнула Ксанта. — Адже дорослі не завжди кажуть нам правду… А ми вже великі. Через рік весь наш клас виїде зі Сріблястого Лебедя. Нас повезуть далеко на захід, до підніжжя гір Тянь-Шаню. Там будемо жити і вчитися далі, до закінчення загальної школи. А сюди приїде нова група малюків.

— Значить, тут у вас, у Сріблястому Лебеді, лише школа першого кола?

— Так. Перші чотири класи. І ми з Марою зараз у найстаршому. Друге коло ми пройдемо в Середній Азії.

— І вам не шкода буде розлучитися зі Сріблястим Лебедем?

— Шкода, звісно. Але там, куди ми поїдемо, також буде дуже цікаво. Людина не може залишатися завжди на одному місці.

— Ти маєш рацію, Ксанто. Ось і я… Працював у Антарктиді, відтак у Гренландії, а зараз…

— Я знаю, — шепнула дівчинка. — Нам казала наставниця. І ми дуже пишаємося, що будемо тут разом з вами. Ви розповісте нам про те, що бачили і знаєте? Еге ж?

— Розповім, якщо це буде вам цікаво.

— О, дуже!..

Почулися м’які кроки. У скляний будиночок повагом увійшов Вовчок. Він обережно ніс у зубах уже знайомого мені шмаркатого кібера. Вовчок тримав кібера за виступ шкіряної обшивки і всім своїм виглядом виражав відверту огиду. Кібер мляво ворушив лапками. З його довгого з розтрубом носа двома струмками текло прозоре мастило. Вовчок поклав кібера нам до ніг, сів поряд і почав поглядати то на нас із Ксантою, то на кібера. На кібера він дивився з явним несхваленням.

— О-о, — сумно протягнула Ксанта. — І цей геть розхворівся. Вовчок приносить лише тих, які не можуть працювати…

Пришкандибав звідкись Хома, сів поряд з нами і також став дивитися на лежачого кібера.

Червонуваті вічка кібера спалахували й пригасали. Либонь, йому було зовсім зле.

Я дістав з кишені окуляри в старовинній роговій оправі, яких тепер ніхто не носить, і люльку. Окуляри я начепив на носа, люльку натоптав запашним тютюном і закурив. Затягнувшись кілька разів, я засукав рукави куртки.

— А ну, подивимося, що з ним, — сказав я Ксанті. — Тягни сюди інструменти, помічнице. Зараз навчу тебе лікувати кіберів.

Ксанта побігла, сміючись. Її сміх лунав сріблястим дзвіночком.

По-суті, все виявилося з біса просто…

— Яка ж хороша штука — робота, — сказав я своїм новим друзям. — Що там гріха таїти, в Гренландії без мене тепер обійдуться, а ось тут, далебі, й ні. Еге ж?

Хома кивнув кудлатою головою й задоволено пробурмотів щось. Вовчок не відповів. Але з його погляду я зрозумів, що й він цілком згоден зі мною.

А кібер лежав на підлозі скляного будиночка і з надією поглядав на всіх нас.

Переклад В. Геника

Перекладено за виданням: ШАЛИМОВ А. И. Планета туманов. — Ленинград: Детская литература, 1967. — 384 с.

ПОШУК У КІЛЬЦІ

Летіли мовчки.

— В давнину його називали Фаетоном, — несподівано сказав Рей, продовжуючи пригаслу було розмову.

— Але це була легенда чи… гіпотеза, — заперечив Стів.

— Неточність, — втрутився Електронний Наставник. — Різниця між легендою і гіпотезою полягає в тому…

— Вимкнися! — нечемно перервав Стів. — Сам знаю. Тоді була епоха легенд у житті й гіпотез у науці. Для мене особисто це одне і те саме.

— Ти мусиш вибачитися перед ЕНом, — тихо сказав Рей. — Він образився і вимкнувся цілком. Навіть індикатор погасив. Ти забуваєш, Стіве, параграф третій «Доповнень до Космічного статуту». ЕН повноправний учасник експедиції. Якби не він…

— Знаю, — знову перервав Стів. — Але я з біса втомився від його нескінченних повчань. За ці чотири місяці…

— За ці чотири місяці ми не раз потрапляли в досить складні ситуації. І якби не наш Електронний Наставник…

— Це я вже чув. Навіть від нього самого. — Стів указав поглядом на нерухому постать кібера. — Між іншим, титани не мали б хвалитися своїми титанічними звершеннями. Для них це просто робота. А я всього лише людина.

— Певна річ, — м’яко сказав Рей. — Ти дуже втомився. Ми всі втомилися. Навіть він. Його інтелект чудовий. Нічого досконалішого земна наука не створювала. І проте мені починає здаватися, що він близький до межі своїх можливостей. У перші місяці польоту він ніколи не вимикався. А зараз став дуже образливий. Вибачся, Стіве.

— Дай мені відпочити від нього хоч кілька хвилин.

— Ти це робиш щодня в години сну. Він ніколи не спить. Люс попереджав, що повні вимкнення ЕНа украй небажані. Точно невідомо, що тоді відбувається в його електронному інтелекті. Кожне вимкнення — знак емоційного перевантаження.

Стів усміхнувся:

— Боїшся,