Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

— Що ви! У селищі біля моря живуть лише діти, ну і, звісно, наші вихователі. Сріблястий Лебідь — дитяче селище. А моя мама працює в Петропавловську. Вона геолог, як і прапрапрадідусь і прадідусь. Тато теж геолог. Але зараз він у відрядженні, там, — Ксанта підняла пальчик угору. — Увечері буде видно, я вам покажу. Він на Місяці. Вивчає там вулкани. Він обіцяв мені привезти місячні камені…

— Он як! Ти, напевно, теж мрієш стати геологом?

— Ні, я ще не вирішила, — серйозно сказала Ксанта. — Розумієте, дуже важко вибрати. Все здається таким цікавим. У першому класі ми з Марою — моєю подругою — хотіли бути капітанами космічних кораблів. У другому Мара раптом захотіла стати океанологом, щоб працювати на дні Тихого океану. І я також захотіла… Але потім ми дізналися, що там завжди темно, і, розумієте, ми передумали. Тепер Мара хоче складати гарну музику, а я — я ще думаю… Можливо, я працюватиму на такій станції, як ця, лише більшій…

— Таких станцій тепер не будують, дівчинко.

— Я знаю. Я думала про нові, які будують зараз, наприклад у Гренландії…

«Так тобі й треба», — подумки сказав я сам собі й міцно прикусив язика.

— А можливо, поїду садити ліси в пустелях, — продовжувала Ксанта, — або перевиховуватиму диких тварин, робитиму їх розумними й добрими. Як Хома…

— Що — як Хома?

— Ну, Хома — він також… Ви побачите, — Ксанта раптом заплескала в долоні. — Дивіться, дивіться, — закричала вона, — он вони йдуть до нас, разом з Вовчком!

Я озирнувся. Через майдан до нас неквапом простували здоровенний кошлатий ньюфаундленд[90] і великий бурий ведмідь. Ньюфаундленд був завбільшки з однорічне теля, весь білий, з рудими плямами на широкій лобатій морді й на масивних лапах. Наближався він з надзвичайною гідністю, безшумно і м’яко ступаючи по рожевих кам’яних плитах. Клишоногий, зростом трохи менший від пса, трюхикав за ним перевальцем, опустивши чорний ніс до самої землі.

Я мимоволі позадкував і потягнув за собою Ксанту.

— Не бійтеся, — сказала дівчинка, обережно вивільняючи пальці з моєї руки, — Вовчок не кусається. А Хому перевиховали, ще коли він був маленьким ведмежам. Він добрий і все розуміє… Підходьте, не соромтеся, — правила далі вона, звертаючись до пса й ведмедя, які зупинилися за декілька кроків від нас. — Вовчку, привітайся з… — Ксанта поглянула на мене.

У її погляді були питання й легкий сумнів.

Як вона зараз назве мене? Невже дідусем?.. «Якщо не назве дідусем, тоді, мабуть, залишуся тут», — загадав я, а їй швидко сказав:

— Мене звуть Пилипом.

— Йди, Вовчку, привітайся з дядьком Пилипом.

Я полегшено зітхнув. Все-таки дядько, а не дідусь…

Але цієї самої миті здоровенний Вовчок підійшов до мене впритул, легко звівся на задні лапи і, поклавши передні мені на плечі, лизнув теплим шорстким язиком просто в ніс і в губи.

— Марш! — вихопилося в мене.

Згинаючись під вагою величезного пса, я поспішно затулився ліктем від його широкої добродушної морди. Вовчок мимохідь лизнув мене ще раз у праве вухо і, мабуть вирішивши, що достатньо проявив дружні почуття, звільнив від своїх обіймів. Він сів біля ніг Ксанти і, не зводячи з мене круглих бурштинових очей, почав енергійно підмітати волохатим хвостом чисті рожеві плити.

Очевидно, тепер настала черга Хоми. Він зашкандибав до мене, кліпаючи маленькими темними очицями й поводячи вологим чорним носом.

— Ксанто, — жалібно сказав я, — Вовчок — іще гаразд… Але, бігме, ніколи в житті я не цілувався з ведмедем, навіть із перевихованим. Чи не здається тобі, що нам з Хомою досить обмежитися дружнім рукостисканням?

— Будь ласка, — погодилася Ксанта. — Хомо, дай лапу дядькові Пилипу. І пам’ятай, ти маєш у всьому слухатися його. Він тепер твій головний начальник.

Хома схвально пробурчав щось і, сівши поряд з Вовчком, простягнув мені важку пазуристу лапу. Я стиснув її з глибоким задоволенням.

— Ну ось, ви й познайомилися, — сказала Ксанта. — Я дуже, дуже рада… Як справи, Хомо? Як твоє нічне чергування?

— Уффф! — сказав Хома й заходився тертися широкою коричнево-бурою головою об блакитний комбінезон дівчинки.

— Розумію, — кивнула Ксанта. — Тебе знову кривдили білки?.. Знаєте, дядьку Пилипе, вам доведеться щось придумати. Білки не дають спокою бідному Хомі… Вони кидають у нього вилущеними кедровими шишками. Шишки застряють у його кудлатій шерсті й дуже заважають. Ось погляньте, скільки на ньому шишок.

— Можна пристосувати якогось кібера. Він вичісуватиме Хому, якщо Хома, звісно, дозволить.

— Дозволить, дозволить! — закричала Ксанта. — Правда, Хомо?

— Уфф! — сказав ведмідь, іронічно поглядаючи на мене.

— Ось бачите, Хома знає, що для нього корисно. А білок треба ще раз попередити. Вони страшенно неслухняні. Деякі навіть прибігають у головну диспетчерську й смітять там горіхами.

— Ну, таке свавілля їм доведеться припинити, — рішуче сказав я.

— Атож, — погодилася Ксанта. — Я знаю, — додала вона, — у вас із Хомою тепер буде повний порядок…

Відтак ми вчотирьох вирушили оглядати геотермічну станцію. Ксанта показувала мені різні механізми й пояснювала їх призначення. Хома кивав важкою коричнево-бурою головою, кліпав маленькими очицями, час від часу схвально бурчав. Лише Вовчок тримався стримано. Він ішов позаду, опустивши хвіст, часто позіхав, широко роззявляючи рожеву пащу. Він явно нудьгував. Здається, він не любив техніки.

Спочатку ми пішли до бурових свердловин. Коли я блукав по містечку сам-один, я їх не знайшов. І не дивно… Адже я шукав труби, що стирчали б із землі, з важкими вентилями, як на світлинах батька. Тепер свердловини знаходилися всередині ошатних прозорих башт. Башти були зроблені зі скла й металу і нагадували замки сплячої красуні. До кожної башти вели посипані піском, облямовані квітами доріжки.

А над прозорими стрілчастими дахами тихо шелестіли темними волохатими лапами кедри. На кедрах цілими сім’ями жили вороги Хоми — маленькі легковажні рудувато-сірі