Павло Федорович Автомонов - Галка

рани не давав задрімати. Тоді свідомість його ставала ясною, мов небо у погожий день, і Петро у пам'яті відтворював пережите на лузі.

… Йдучи на переговори до партизанів, він не мав сумніву, що три його супутники не ті, за кого вони видали себе перед парашутистами. Петро навіть здивувався, що Галка вигукнув: «Не йди…» Слова ці Петро зрозумів як: «Почекай!» Але нащо чекати, коли то були партизани. Один високий, з буйною зачіскою, у яку занурив п'ятірню, коли скинув шапку. З трьох говорив тільки чубатий: «Ото невидаль — десант! Чи не страшно стрибати з літака?» — «Наші більше боялися не стрибка, а куди потраплять, опустившись на землю… Та, виявилося, до своїх», — відповів Петро. Від того, що йшов найближче, війнуло самогонним перегаром. Петро хотів зупинитися, обернутися, щоб ще подивитися в обличчя його провожатих. В цю мить блискавкою зринули в пам'яті слова Галки: «Не йди!..» Ще мить — і спину Петра обпекли автоматні кулі, а тишу розкололи постріли…

Фельдшер Борис раз у раз пересвідчувався, чи добре вкритий поранений парашутом, а зверху — кожухом з величезним коміром.

— Там є чим їх зустріти! Навкруг табору споруджені.

— Не замерзну, — пошепки заспокоював Петро. — Чи скоро доїдемо?

— Зробили гак, щоб збити німців зі сліду. Та вже скоро, — пояснив Борис пораненому.

— А як прийдуть туди?

— Там є чим їх зустріти! Навкруг табору споруджені кулеметні дзоти. Перед кожною амбразурою зручні сектори обстрілу. Є навіть міномети. Посилай хоч батальйон карателів, наші одіб'ються. Вже було, коли від полку карателів залишалися одні віники. Ми живучі. А зараз розпочався наступ наших військ. Фашистам доведеться латати свої дірки під Ленінградом. Вони не в змозі послати проти нашого табору більше полку! Ми вже були биті, а за битого двох небитих дають. Заспокойся, товаришу лейтенант.

— А що ж мені ще доводиться, як не заспокоюватися, — з іронією мовив парашутист. — Який уже з мене лейтенант, коли не може ворушити ногами…

Фельдшер ще поправив кожуха, хоча той не сповз: дорога рівна, накатана, та й поранений лежав нерухомо.

Просто Борис хотів доторкнутися до обличчя Петра, відчути тепло його щоки. Для нього самого це була якась утіха: поруч же — посланець Великої землі, представник Червоної Армії, яку тут ждуть не діждуться і якій випадає звільняти не лише Ленінградську область, а йти далі.

— Стій! Хто йде?.. Пароль! — вартовий владним голосом зупинив дозорних партизанів, а з ними й обоз.

Дозорні з валки обмінялися паролем, і коні рушили далі.

Петра поклали до землянки-лазарету. Тут лежало чоловік з десять на суцільних нарах, що тяглися понад глухою стіною. Вікна були невеличкі, і тому, коли навіть надворі зовсім розвиднилося, у землянці було напівтемно.

Петро розплющив очі й усміхнувся куточками знекровлених губів: біля нар, на яких він лежав, стояли Кудрявий, Короп, Орел і Галка.

Кудрявий узяв Петра за руку, і поранений ледь-ледь її потиснув: такий був знесилений.

— Чому ти не вигукнув, не скрикнув, що живий? Орел і Галка приповзли б до тебе…

— А якби були оті, що йшли від хутора, не партизани?.. — відповів Петро. — Мовчав, щоб ви втекли подалі. Мовчав, щоб Галка згодом став передавати радіограми в Центр. Уже працював? — запитав у Галки.

— Яка тут робота при такій невідомості! Ось поговорю з тобою і стану працювати, — відповів радист.

— Німцям відомо про наш десант, вони зараз промацують ефір, чи не з'явиться рація з новими позивними. Знають і квадрат, куди ми десантувалися.

Кудрявого і хлопців здивувала оця турбота тяжкопораненого за свою групу, за роботу рації. Адже Борис пошепки їм сказав, що надії на одужання у Петра майже нуль: перебитий хребет, посічений спинний мозок. Але поранений вірить, що для нього не все скінчилося, що він підведеться і ще воюватиме. Очі його карі світилися від бажання діяти до останнього.

— Сліди, що на них натраплять, пеленги, не ті, що на снігу. Електромагнітними хвилями треба користуватися обачно. Я думав про це. Час роботи за розписом минув уже. Я на «аварійній» хвилі передам генералові про все, що сталося, і про тебе теж, Петю… — запевнив Галка.

— Прошу, не кажи, що я не можу рухатися. Минеться. Нащо хвилювати Савича і Петра Петровича. Поранений — і все… Важливо, що ми у партизанів, що карателі нас зараз не вгризуть. Партизани нам допоможуть.

— У них усюди зв'язки у Пскові, в навколишніх селах. У них тільки нема рації… — говорив, тяжко дихаючи, Петро.

— Заспокойся! — нахилився над пораненим Орел. — Ми все зробимо. Працюватимемо й за тебе, Петю!

— Поки ви тут, інформуйте мене про все! — попросив Петро. — Мені легше буде.

Донеслися вигуки привітання. Галка з Орлом підбігли до віконця. Біля землянки стояли люди, оточивши коня з саньми, навантаженими лантухами. Віжки тримав старший лейтенант Іван, шия якого була обмотана шарфом. Поряд — лейтенант Сокіл. Обидва у кожухах. Шапки набакир.

— Що за гвалт? — поспитав Петро.

— Наші анцихристи з'явилися. Сокіл з Іваном. Псковські піжони!

— Здорово! Слухай, Галко, додай у своїй першій радіограмі, що Ваня і Юра з нами! І я теж підведуся, — пошепки, але рішуче сказав Петро. — Підведуся, що б там не сталося! Біжіть до них, хлопці! Тут лишаться Борис, санітарка. За мене не турбуйтеся. Починай, Галко, свій перший сеанс.

11

Старший лейтенант Іван і лейтенант Сокіл приземлилися один від одного недалечко і