Павло Федорович Автомонов - Галка

— Далі розмови ні до чого! Дванадцятеро ваших складають зброю і залишаються тут. Ось на цій поваленій ялині. У залог! Троє повертаються у партизанський табір і приходять сюди з командиром загону…

— І тільки так! — гукнув рішуче і сердито Короп, вилаявшись.

Галка виліз із воронки і пішов до поваленої буреломом ялини. Він був упевнений, що по їхніх слідах у ліс прийшли партизани.

Лижники один по одному стали підходити до Галки, складати на купу гвинтівки і карабіни. Троє з карабінами, поправивши на ногах лижі, неохоче попленталися по своїх же слідах назад, звідки прийшли.

— Признайтеся, вигадали про власовців? — спитав Галка заложників. — Ваш поранив помилково нашого?

— Ні. Стріляла власовська розвідка. Ці собаки нишпорять за нами, — відповів партизан. — Ми було кинулися за трьома. Та ті вовки тутешні стежки знають. А тут ще ваш Петро стікав кров'ю. Перебинтували йому спину…

— Ми партизани. І по зброї видно — вона бідняцька. А той гад озброєний ППШ! — сказав другий партизан.

— Хіба по наших обличчях, наших очах не видно, що свої? — спитав третій.

«Хіба не видно по обличчях, по очах…» — подумки повторив Галка, свердлячи поглядом своїх великих карих очей хлопця, котрий сказав ці слова. — Теж знайшов пароль!.. Очі й обличчя! І в того, що стріляв у спину Петрові, звичайне, а може, навіть і вродливе обличчя? Та й не німець же він, а, мабуть, земляк цих хлопців?..» І все-таки обличчя у цих, що прийшли сюди по їхньому сліду, були одверті, навіть щирі, а в очах відчувався смуток. І Галка впевнено підійшов до Кудрявого:

— Нам час іти на хутір з цими людьми…

— Ні. Ждатимемо людей з партизанського загону! — вирішив Кудрявий.

Опритомнівши, Петро помацав сніг. Він був мокрий від його крові. Пальці злипалися. «Хоча б урятувалися хлопці!» — подумав і сторожко підвів голову, зіпершись на лікоть правиці. Своїх не було. Не підходили й чужі. З кожною миттю він відчував, як утрачає сили, як стає йому байдуже до всього на світі. Поворухнув рукою, яка мала послужити йому востаннє, якщо підійдуть карателі, — ніби відморожена. Пальці, що на них уже замерзла кров, здерев'яніли, не згинаються. Кобура з пістолетом, до якої має дотягтися, виявилася неймовірно далеко. А ще ж треба відстебнути кнопку. «А торбинка з гранатами залишилася там, біля вантажного мішка. Не повезло нам…»

Пригадалися веселі пілоти, їхні розмови. А що завтра скаже генерал, коли Галка не вийде на зв'язок? Що подумає майор Андрій Савич? Нікудишні діла! Дивне життя. Ті квапилися у кіно, а тут доводиться вмирати, стікаючи кров'ю, на цій ворожій території.

Петрові холодно. Якщо не рухатиметься, замерзне. Але й рухатися, виявляється, не може. Ноги мов повідрубувані, не слухаються. Краще б одразу в серце. Та ні. Не міг покидьок підняти вище ствол автомата, щоб у серце або в голову. Квапився. А тепер пропадай! Недаремне ж попереджували, що можуть трапитися надзвичайні ситуації, коли треба покінчити з собою. Але ті попередження були ніби не для Петра, не для кожного з них, а для когось іншого, котрий міг потрапити у біду. А сталося, що Петро першим має випробувати на собі, що се означає. Тепер він сам собі суддя, прокурор, адвокат і виконавець вироку.

Рука на морозі зовсім перестала слухатися. Тіло захололо. Сльози тільки були гарячі —. повзли по щоці. Петро плакав від безсилля. Замерзнути б! Умерти тихо, мов заснути. Тоді стане тепло, байдуже. Може, і справді смерть не така вже й жахлива? Треба лиш звикнутися з думкою, що вона неминуча. Чому неминуча у двадцять два роки? Чому неминуча, коли поруч люди, які удавали партизанів?.. Чому взагалі ті власовці у німців на службі? Що вони хочуть цим довести? Війна ж ця Вітчизняна, Велика війна, а не громадянська, коли брат стріляє у брата…

Всі «чому» зринали в голові, як бульбашки у казані, під яким палахкотів огонь. Відповіді ніхто не давав і дати не міг. Та вже скоро йому було не до думок. Свідомість була на межі між смертю й життям.

Тим часом на луки прийшов взвод партизанів, які з'явилися на хуторі ще вдень, щоб забезпечити охорону зустрічі представників двох оргтрійок — псковської і новосельської. Пізнім вечором вартовий на хуторі забив на сполох, побачивши, як з транспортного літака почав спускатися парашутний десант. У партизанів не було рації, і Ленінградський штаб не міг їх повідомити про прибуття десанту. Однак сумніву ні в кого не було — посланці фронту приземляються на псковську землю напередодні великих подій.

Петра партизани принесли на хутір — у хату, фельдшер Борис туго перев'язав шматками матерії з шовкового парашута рани, зробив укол. Петро незабаром розплющив очі. Принесли партизани й шість мішків вантажу. З першого мішка витягли карти, сухі анодні батареї для рації, патрони до автоматів, сіль, цукор, пачки тютюну, дві пари чобіт, санітарну сумку з медикаментами, які тут же й використовував фельдшер Борис. Інші мішки не розпаковували, а клали на сани, поквапливо споряджаючи валку, щоб якнайшвидше покинути хутір, — німці не втратять нагоди послати проти парашутного десанту карателів. Недаремно ж оті троє щось винюхували поблизу хутора.

Командири партизанів послали п'ятнадцять бійців за парашутистами, щоб привести їх у ліс. О третій ранку на хуторі вже не було жодної людини. Валка саней рушила лісовими дорогами до урочища — в партизанський табір.

Петро лежав горілиць і бачив над собою зорі, які стали ще яскравішими, бо місяць зайшов. Інколи й дрімав. Часом перебував у забутті. Лік часу він утратив. «Де хлопці? Як вони там?» — хвилювався, коли біль