Павло Федорович Автомонов - Галка

вже зустрілися за кілька хвилин. Обом довелося пововтузитися навколо берези, яку накрив Іванів парашут. Гілки берези, впершись у міцний шовк, пружинили, стропи заплутувалися. Та все ж обійшлося без сокири, яку вже вийняв Іван з речового мішка.

Парашути і речовий мішок заклали хмизом, сосновим гілляччям, якого тут нарубано було немало. То там, то в іншому місці виднілися купи колод і штабелі дров. І всюди — сліди від саней, автомобільних шин, від людських ніг. Здогадатися було неважко: Іван і Сокіл потрапили у масив, де провадилася лісозаготівля.

— Вскочили ми, Юро, по самі вуха!

Іван звернувся до Сокола по імені, щоб якось тепліше стало на душі. Як-не-як — у ворожому тилу вперше. Та й зустрілися поки що вони лише удвох. Решта десанту вистрибнула кілометрів за чотири. Вже ранком тут будуть люди, автомашини, солдати. У німців же працюють під автоматами й кулеметами. Такий уже «новий порядок».

Того веселого настрою, що був у літаку, в Івана не лишилося й крихти. Його і Сокола занесло від решти десанту аж за залізницю, перейти яку буде не так легко, бо ліс обіруч насипу вирубано на двісті метрів і залізниця, як казали ще в Ленінграді, патрулюється німцями, бо партизани і минулого літа, і восени влаштовували тут операції «рейкової війни». «Нищили б уже паротяги, — невдоволено подумав Іван, — мости, вагони! Так ні. Взялися за рейки і такого шелесту накоїли!»

Дружного десантування не вийшло. І все через те, що хтось з обслуги не встиг скинути ще два мішки. Назад же їх літак не повезе. У лантухах боєприпаси, медикаменти, тютюн, мило, сіль. Все це дефіцит на окупованій території. Мішки в останню мить побачив Іван і заходився їх скидати з літака. На це пішов час. А навіть десяток секунд — запорука того, що десант би приземлився дружно. Цьому б сприяла й тиша — вітру не було, і «дуглас» летів низько. Однак Сокола та Івана однесло аж по той бік залізниці. А це означало — вони опинилися у вузькій смузі між залізницею Псков — Луга і шосейною магістраллю цього ж напрямку, яка пролягла майже паралельно.

Сокіл добре бачив, ще коли приземлявся, і залізницю, і вирубку уздовж колії, бачив холодний блиск при світлі місяця очищеного і добре вичовганого автомашинами покриття шосейної дороги.

Сокіл усе дивився в той бік, де за деревами ніби був великий простір. Можливо, там село, хутір.

— Ходімо, Ваню, туди! — сказав Сокіл.

— А може, візьмемо із знайденого мішка боєприпаси, поки не чути заготівельників?

— Ні. Це не по-розвідницькому. Ми повинні знати, де знаходимося, — не погодився Сокіл.

— Переконав. Бути по-твоєму, Юро.

За кілька сотень метрів ліс уривався і попереду розіслалася рівнина. У далині чорніли хати і хліви.

— Більше разу не вмирати! — вирішив Сокіл. — Зайдемо у крайній дім.

— Кого з себе удавати? — запитав Іван. — Поліцаїв, німців?

— На місці буде видніше.

— Що й казати, Юро, одвага мед п'є.

Вони пішли від лісу протоптаною стежкою до крайнього обійстя. На снігу понад стежкою сліди від хворосту, який тягли мешканці хати… Біля хліва зупинилися. Прислухалися. На подвір'ї і в хаті ніяких ознак життя.

Сокіл став біля вікна, Іван за рогом хати. Сокіл зазирнув у шибку — нічого не видно. У хаті тепло — шибки не замерзли. Недарма ж соснового гілляччя на подвір'ї велика купа. Топити хазяїнові було чим.

Сокіл постукав у шибку, несміливо, немов хлопець до дівчини. Так стукав він, Юрко, в останнє літо перед призовом в армію до своєї Насті. Потім Настя казала, що мати лише удавала, що спить, бо була не проти, щоб Юрко став її зятем. На обличчя він не красень, обличчя те в дитинстві було у ластовинні, а в юності стало муруватим: ластовиння розпливлося, немов зелена вода у ставку в час дощів. Чубик русявий, прилизаний набік. На такого не всяка дівчина й позаздриться, бо ж інші якості, варті шани, сховані десь у глибині душі. Про них могли засвідчувати лише сірі, великі й розумні очі, про що теж такій, як Настя, одразу не взнати. Доньці підказала мати.

Юркові здалося зараз, що стукав він, сигналячи, до своєї коханої дівчини, забувшись про все. Спохопився, коли перед самісіньким склом виринуло бородате обличчя, схоже на «дядька-чорномора» з дитячої казки, а може, ще й на портрет Івана Сусаніна з афіші Великого театру — коли був у Москві, слухав цю оперу. Спершу він відсахнувся. Та розгубленість тривала мить. Сокіл неголосно, але владно промовив:

— Червона Армія прийшла! Десант! — і націлив автомат у шибку.

Бородата голова перехрестилася. За плечима бороданя з'явилася, немов русалка, у білому, з довгим розпатланим волоссям жінка.

Сокіл миттю до ґанку. Там стояв Іван. У сінях цокотіли гаком чи клямкою невпевнено, нервово.

— Я сказав, що ми десант, — прошепотів Сокіл.

— Ну і даєш! Сказав би вже, що ти — сам Олександр Невський! Воскрес цієї ночі, — відповів Іван.

Двері відчинилися. Сокіл з Іваном, пригинаючись, вскочили до кімнати, нишпорячи очима й вічками стволів автоматів по ліжку, стінах, лаві.

— Нема у нас нікого, — порушила мовчанку впевненим голосом молода жінка. Вона вже встигла одягти сукню і тепер накинула на плечі жакет.

— Свят-свят… Хто там, Насте? — пролунав кволий голос з печі.

— Якісь, мамо, посипальники-щедрувальники! — не без гумору сказала Анастасія, що підкреслювало її сміливість. — Сьогодні ж Новий рік по-старому…

«Анастасія!» — подумав Сокіл. І, стоячи під вікном, пригадав свою Настю. А вголос:

— Ми щедрувальники. Можеш, діду, пригоститися тютюнцем з Великої землі. Абхазький. Точно такий, як