Софія Парфанович - Люди і тварини

— Слухай! Раз уже ти тут зажив — живи! Але ти не можеш мене примусити слухати завжди тієї самої мелодії. Ти музикальний. Про тебе кажуть французи, що ти співаєш. Тебе малюють інколи зі скрипкою — не в руках, але в ногах. Ти напевно дуже зарозумілий, як це трапляється з музиками. Мабуть, немає другої комахи, щоб про неї написали стільки віршів і навіть прози, як про тебе. Різними мовами. Одні прирівнюють вашого брата до срібних дзвіночків, інші кажуть: якби хто грався золотими монетами. І срібло ви ночі й гимн ви місяцеві й… хто його знає, ще що!

Отож, як музика ти напевно розумієш, що слухати однієї мелодії постійно й незмінно тієї ж, страшенно надокучає. Що ти сказав би, як би я наставила патефон і цілий вечір грала, скажім, арію тореадора з «Кармен» чи солодку мелодію «Божественна Аіда», або арію Надіра з «Ловців перлів»? Раз, другий, третій і так без кінця цілий вечір, ба мало того: цілу ніч! Що ти сказав би?

Мій підкомірник стихає. Певно думає, що він сказав би, чи що зробив би у такому випадку.

— Бачиш? Отож: якщо хочеш жити в мене, мусиш або мовчати — ну й не їсти мого костюму, та це менше важне — або навчитися грати різні мелодії. Інакше…

Він не навчився. Не знаю, чи не хотів, чи не міг. Тож прийшлося вимовити йому комірне. В модерний спосіб, хоч і він уже, мабуть, перестарілий в епоху розбивного атому, — газовою бомбою. Загазований він утратив рівновагу й упав з-поза решітки на підлогу. Коли я стала йому приглядатися він поволі прочунював і став підводитися.

— Ага! Так це рід наркози, що добродій понюхали? Нічого не сталося і я рада. Не люблю вбивати, навіть в обороні мого нового костюму. Але, якщо йде про одноманітну гру на скрипочці, то я теж не обов’язана її терпіти. Тож, гайда мені з хати!

Я взяла його обережно крізь шматинку й викинула за вікно. На дереві сиділа ворона й перекрививши голову приглядалася цікаво подіям у моєму вікні.

На груші стали дозрівати грушки.

Були вони зеленкаво-жовтаві, середньої величини. Стара мати-груша родила їх обильно і щороку дарувала людям. Вона була одиноким деревцем у маленькому садку позаду невеличкого будиночка в місті.

Отам жила груша й з року на рік родила грушечки. З весною вона була обсипана молочно білим цвітом і люди тішились, коли вона зацвітала. Груша найліпше знала, коли настає весна і коли їй пора цвісти. Так як знала, коли з цвіту зав’язати дрібні грушечки. А вони вже самі наливалися соком, більшали і вкінці дозрівали. Але люди не дозволяли їм дозріти зовсім, бо тоді грушки м’які й швидко псуються. Як лиш грушки починали падати з дерева, господиня посилала Михася в садок. Він вилазив на розчахнутий стовбур, з нього на вищу гілляку, наче на поверх і спинювався на третій. Зривав грушки до кошичка й, коли вже був повний, подавав його мамі.

Все ж трохи залишалось на дереві. Вони були на вершку на тонких гілках і Михась не міг їх досягнути. Тож висіли на дереві й наче усміхалися до сонця та раділи, що їх не зірвали та не зварили на зимовий компот. Але їхнє життя не було довге: черв’яки жирували на них, птахи клювали смачне овочеве м’ясо — і врешті грушечки падали на землю. Тут уже докінчували їх мурашки та оси. Оси дуже люблять солодкі грушки й заїдаються ними досхочу. Тоді є осінь і це їхній час і їхнє право ласувати грушками.

Так було завжди, так є в кожному садку, де мати-груша родить солодкі грушки. Але в цьому році, геть усі грушечки були обірвані, або вони самі попадали. Залишилась тільки одна. Одна одинока. Вона була похожа на золотистий дзвіночок, з темнішим серцем. І хоч вітри, а то й бурі хитали деревом і гіллям, грушечка держалась міцно маминої гілки й не падала.

Буває теж таке з дітьми: усі покидають батьків і йдуть у світ власними стежками. Але одна дитина залишиться при батьках і веселить їх та прояснює їхню старість. Так і наша грушечка сама тулилась між листям на високій гілці й мама-груша раділа, що хоч одна грушечка залишилась з нею.

Прийшла осінь. Пожовкло й позолотіло листя, згодом стало бронзове та буре. Вночі надлетів північний вітер, зморозив його й пострушував з дерева. Осінь постелила листяний килим, вкрила ним траву й квітки.

Але грушечка, на диво, залишилась на дереві. Вона стала темніти й з золотавого дзвінка замінилась на бронзовий капець. Не раз люди кажуть: ти старий капець. А ще, коли на обличчі стільки зморщок, що на самітній грушечці. Бідний, старий «капець» висів на гілці, діждався морозів і поморщився ще більше. Але цупко держався гілки.

Крізь вікно виглядала щоранку хвора пані й на її обличчі появлялась бліда усмішка.

— Ти ще на дереві? — говорила до грушечки. — То добре. Мені так радісно бачити тебе й знати, що в тебе стільки сили, що ти держишся мами. Ти роз’яснюєш мої дні й я люблю тебе так, як мабуть твоя мама. Але тобі мусить бути сумно висіти там самітньо на горі. І холодно. Твої сестри давно-давно попадали з дерева, а ти ще держишся. Еге, ми обидві держимось життя, — говорила далі хвора пані. — І не здаємось. Ось швидко вже й Різдво.

Так, наближувалось Різдво. Михасеві батьки купили ялинку та, покищо, залишили в садку, приперли до груші. Шуміла ялинка хвоєю і її живичний запах нагадував хворій пані ліс і гори й малі хатки, там у нас, на Бойківщині, в Карпатах.

До ялинки прилетіли пташки. Ті, що не відлітають на зиму, або забули відлетіти, так, як грушечка забула впасти