Софія Парфанович - Люди і тварини

Синя сойка сіла на вершечок ялинки, перехилила голову й стала викрикувати. На голові в неї чорний клубок, крила її сині з білим. Дуже гарна синя сойка, але дуже галаслива й задиркувата. Сидячи на ялинці, вона викрикувала й вигукувала, наче вимагала від людей їжі. Хвора пані стала сипати їй кришки хліба.

Одного дня пані не підійшла до вікна й синя сойка настирливо домагалася харчів.

— Сама собі не можеш знайти? — насміхався Михась. — А черв’яки тобі не до смаку? Вони роблять стільки шкоди нашим грушам, а ти байдикуєш. Гайда до роботи!

Михась вимахував руками й насвистував. Налякана сойка пурхнула й сіла на вершечку дерева. І далі скреготіла, помахуючи чубатою головою.

— О, грушка! Солодка грушка! А це як? У цій порі?

Присівшись біля грушечки, сойка стала її клювати. Але засушена й заморожена грушечка була тверда, наче камінець. Розізлилась сойка й міцно клюнула хвостик, що на ньому висіла грушечка. Вона впала з дерева, а сойка спересердя стрибала по гілці та вигукувала. Пролітав сніг. На чорні гілки груші падали білі зірки. Здавалось, що несли розраду мамі-груші, що її залишила остання дитина.

Михась пішов по ялинку й знайшов буру, тверду грушечку. Була поморщена, як старе обличчя. З допомогою ножика й олівців Михась вирізав і вималював голову індіянина. Поморщене, горбатоносе обличчя, чорні очі. До говоли приклеїв жмуток пір’я. Так з самітної грушки постав ватажок індіян. Михась повісив його на ялинці, а щоб справді він був ватажком, повішав поруч індіян, яких поробив майстерно з поморщених каштанів.

Мама-груша спала в саду під сніговою ковдрою, але індіанський ватажок Самітня Грушка шикував до походу своїх бійців. Кольорові світла на ялинці оживлювали їх. Неоподалік висів кінь Карий і дрібним ґальопом біг до ватажка. Гілки хитались і ялинка розказувала Свят-вечірню казку…

— Ні, я не можу мовчати! Я не можу забути. І хоч знаю, що є багато бідних, хворих людей і що вони потребують співчуття — проте мушу думати про бідну, бідну кицю.

— І не можу мовчати!

— Не можу спокійно й рівнодушно проходити біля першого бльоку, де в підвалі жила й доглядала кицю пані Леся.

Бідну, бідну руденьку кицю!

— Знаєте, пам’ятаєте табір у Ґегінген, там у Німеччині? Оцю цегельню з заваленими печами, де жили люди? Оці бараки з тонкого дерева, де жили ми. Маленькі хатки на курячій лапці, до яких стягався народ стривожений і гнаний. Він, що його, наче дику тварину тровили й ловили, виволікали зі сховищ та вивозили в ворожу даль «батьківщини». О, ви дуже добре нагадуєте собі табір у Ґеґінген, наш перший табір. З терпкою любов’ю ви згадуєте його.

У ньому жила теж руда кицька.

Як і люди, руда кицька прибилася до табору. Певно пригнав її, бездомну, голод. Може потреба тепла. Оцього, що разом з сизим димом стелиться в людській оселі. Тепла від ватри. А може й того, що його дають ніжні пестощі жіночої руки, коли злегка гладить лискучий кожушок, лоскоче під борідкою і за вухами.

Прибилась до табору й жила в ньому. Була худа, шерсть помервлена, поторгана. Але швидко вона погладшала живучи серед таборових людей. Вони годували її. Жінки привичні мати в хаті кицьку, раділи, що й тепер вона в них знаходилась. Сидячи на порозі муркотіла так мило. Як оця, що була в дома. Так нагадувала тепло й затишок хати!

Але киця не була з дармоїдів. Хоч харчів було в неї доволі — вона не кидала ловів. Свіже й тепле м’ясо потрібне їй для життя. Його киця не проміняє за найкращі харчі. То ж ловила мишей, що находили з піль та приносили шкоду в бараках. Ловила їх нещадно. Але швидко погладшавши й скріпившись на доброму харчі вона стала ловити щурів. Ця велика, обережна й хитра дичина варт була ловів. Вони були цікаві й небезпечні та приносили кицьці задоволення. Щурів вона не їла, лиш загризала.

Швидко стали боятись рудої киці всі шкідники й оминати табір. Похожала по ньому гордовито, сита, весела, привітна. Її руда шерсть у білі латки так і сяяла ситістю та здоров’ям. Кицька вела себе тут як справжня, добра господиня, свідома своєї вартости. І було б добре кицьці, якби не хлопчиська. Вони не жалували їй побоїв, ні прикрощів. Зустрівши її вони кидали в неї камінням і патиками, або гонили її, вигукуючи. Борони, Боже, попасти таким у руки! Ще й досі у кицьки пообтинані вуси, повиривані жмутки шерсти, подряпаний ніс та понатягані, біляві вуха.

Ні, з хлопцями краще не зустрічатися! Тож обходила їх здалеку, скрадаючись між бараками й цегельнями. Її жовті очі розглядались розважно й холодно, ноги виконували в пору стрибок, або біг у сумежні жита чи картоплі, що росли неоподалік табору. Там було вже затишно й захистно. На лови в таборі краще виходити поночі.

У холодні, дощеві дні кицька спала денебудь на цегельняному горищі, або заходила в кімнату пані Лесі, що пестила її і годувала молоком. По нього зголошувалась киця вранці, вважаючи таким способом Лесю за свою господиню.

Так жила киця серед людей у таборі. Разом з ними переживала добрі ситі дні й погані, сповнені метушнею і тривогою. Ворожі авта заїзджали під табір, до них вантажили людей наловлених у таборі наче диких тварин. Люди готовились до оборони, жінки з дітьми втікали в поля і сумежний ліс. З ними йшла теж киця. Вона стежила за тим, що діється в таборі й верталась аж тоді, коли авта відкотилися, а люди повернулися.

І знову сіяла переполох серед гризунів.